Розділ 4

    Через чотири роки у Блеконії…

  Дівчина задумалася, дивлячись з вікна палацу в далечину. Там, потроху ховалося в сутінках колись величне місто Кітерут, столиця королівства. Тепер же від тієї слави залишалося все менше і менше з кожним роком. Не почула, коли ззаду тихо підійшов високий, худорлявий молодик. Нахилився, обійняв і ніжно торкнувся губами її вушка.

− Привіт, красуне, — тихо видихнув.

   Принцеса різко здригнулася, перелякано вигукнула:

−  От, прокляття! Чого підкрадаєшся, як злодій! Нахаба! Ти колись дограєшся, що отримаєш між очі чимось важким, або гострим! Тоді нарікай на себе!

−  Ш-ш-ш... Тихо, Ваша Високосте. Не кричіть. Я ж не грабіжник, — підняв руки, лукаво посміхнувся. — Ймовірно, ваш наречений. Можливо, невдовзі матиму честь стати чоловіком найвродливішої з жінок королівства. Хіба не маю права торкнутися?

−  Не поспішай радіти, Люку! Те, що ви з батьком підлестилися до короля, ще нічого не гарантує! По-перше, Його Величність ще не прийняв остаточного рішення стосовно мого майбутнього чоловіка, а по-друге… Ти знаєш, що я думаю про це. І зроблю все, щоб... — емоційно випалила, але доказати не змогла.

−  Ваша Високосте, пробачте, що перериваю, — мов до дитини проказав чоловік. — А, чи не забагато Ви думаєте в свої юні роки? Чом би Вам просто не послухатися батька і не насолоджуватися, як і досі, безтурботним життям у палаці? З єдиною різницею, що невдовзі доведеться ділити ночі з вашим покірним слугою, — підморгнув і жартома вклонився дівчині. Взяв її долоньку, щоб поцілувати.

−  Не лізь до мене! — сердито висмикнула свою руку. Невдоволено проказала:

−  Ти такий же, як мій батько і всі чоловіки! Набридло! Хочете щоб жінки лиш прикрашали собою бальні зали і народжували спадкоємців! Не можете втямити, що ми здатні на щось більше!

−  О, люба, боронь Боже. Хіба я таке казав? — знову защебетав, як до малої дитини. — Просто, жінки — тендітні створіння. Ранимі. Ми, чоловіки повинні берегти вас від важких тягарів. Особливо це стосується Його Величності. Дбати про благополуччя такого великого народу — непросте завдання. Не для дівочих плечей.

−  Благополуччя народу?! — обурено вигукнула. — Що ти про це знаєш?! Коли востаннє був серед простих людей?! Бачив, як вони живуть?! — показала пальцем у вікно. — Поїдь і поглянь!

   Молодик замовк з несподіванки. Дівчина продовжила з болем:

−  Думаєш, що всі живуть так, як ти?! Як купка наближених короля?! Знаєш, що більшість наших людей живуть в злиднях, прибиті, знемагають від гніту?!

−  Ваша Високосте, облишмо цю розмову. Навіщо псувати такий милий вечір? До речі, я ж прийшов не просто так. З подарунком, — ласкаво заговорив молодий шатен. Запустив руку в кишеню свого дорогого камзола. Але принцеса сердито фиркнула:

−  Не треба мені твоїх подарунків! Того, що я справді хочу, ти не зможеш мені дати!

−  Он, як? І, що ж це? — припинив нишпорити в кишені, здивовано підняв брови.

−  Книга Дінія!

   В просторій кімнаті повисла тиша. Слова принцеси луною відбилися од кам’яних стін і від цього здавалися ще гучнішими. Люк Натанель шоковано витріщився на власну, хоч і неофіційну, поки що, наречену, не уявляючи, що казати.

   Звісно, він знав, чому вона так прагне мати цю славнозвісну книгу. Навряд, чи знайшлася б в цілій Блеконії людина, яка не чула про неї. Здавна вважалося, що саме їй сусіднє королівство, Латандія завдячує своїм процвітанням. Є якась особлива сила у тій реліквії. Правда, чи ні, ніхто не міг сказати напевне, але те, як ретельно бережуть і охороняють цю книгу в столиці, свідчить само за себе. За посягання на Книгу Дінія передбачена смертна кара. А за прилюдну словесну зневагу — ув’язнення з позбавленням усього майна.

−  О, Ваша Високосте, ви ж не будете вимагати від вашого покірного слуги нереального? Адже знаєте, що цю книгу неможливо взяти. Повірте, я б з радістю. Для вас — хоч зірку з неба. Але... Ту реліквію охороняють більше, ніж самого короля. Крім того... Я ж не грабіжник, як вже згадував сьогодні, — облесливо проказав.

−  Звісно, не грабіжник, — хмикнула. Надула рожеві губки. — Ти просто самозакоханий боягуз, байдужий до долі власного народу. Я впевнена, що мусить бути якийсь спосіб отримати Книгу. Щоб і на наших землях запанував такий же добробут, як в Латандії.

−  Аліє... Моя люба красуне... Не треба так, — підійшов, спробував обійняти дівчину за стрункий стан, але вона сердито відштовхнула його.

−  Йди вже, Люку! Я втомилася. І не маю настрою. Йди.

   Молодик невдоволено крутнув головою. Зітхнув.

−  Що ж, Ваша Високосте... Я доведу вам, що не боягуз. От побачите.

   Поклав на столику невелику красиву коробочку, яку витягнув з кишені. Різко обернувся і покрокував до виходу. Важкі двері голосно гримнули, випускаючи гостя принцеси.

  Одного дня, одразу після сніданку Алія зі служницею Анетою пішла до своїх друзів. Знаючи любов принцеси до тварин, їй часто дарували коней, собак, тигрів, ведмедів, мавп. Потроху назбирався чималий звіринець. Її Високість часто проводила багато часу серед улюблених пухнастиків. А ще в конюшні, або на кінних прогулянках.