Розділ 1

     Побачене вражало юний розум вже від перших кілометрів. Як тільки від’їхали трохи від границі, зору дівчини відкрилися безліч дбайливо оброблених полів, садів, охайні села, потім якесь містечко. Добротні мости через річки. Карета, у якій вона їхала з попутником, ще, мабуть ніколи не котилася такими гарно вимощеними дорогами. Як же зручно! Все довкола просто сяяло чистотою і радістю.

   На полях вона побачила усміхнених людей, які, здається, геть не знають, що таке біда, чи гніт. Не поспішаючи, з задоволенням працюють. Саме був час збору урожаю. Красива рання осінь. Дивно... Селяни такі спокійні і радісні, наче усі ті збіжжя і овочі, які збирають на щедрих полях, залишаться їм. Для їх дітей.

   Майже кожен будиночок в привітних селах акуратно поштукатурений, пофарбований. Невеличкі паркани переважно, як нові. Травичка майже скрізь у селах і вздовж доріг покошена, окрім пасовиськ, на яких пасеться повно різної худоби. Не вірячи очам, дівчина шукала бодай один перекошений, занедбаний дім, біля якого бігала б купка худющих, зашмарканих дітлахів в обдертих ганчір’ях, як звикла бачити в своєму краї. Але не побачила. Взагалі жодного! Не може бути!

   В містечку юнка була здивована ще більше. Ряди охайних будиночків мали дуже гарний вигляд. Жодних старих, почорнілих розвалин. Рівненькі тротуари вздовж дороги вимощені бруківкою. Скрізь чисто і знову ж таки, не побачила жодної людини, на яку було б бридко, або боляче дивитися. Усі мають нормальний одяг, хоч і не однаково багатий, але не подертий, чистий. Ну, окрім деяких працівників, у яких брудна робота. Ніяких смердючих канав, звалищ.

    В багатьох місцях, доки їхали королівством побачила написи «Школа», «Лікарня», «Будинок старости», «Управління правопорядку», «Рятівники» і подібні.

    Чим далі посувалися вглиб королівства, тим більше принцеса дивувалася. Просто немислимо наскільки все це відрізнялося від звичного їй укладу життя! Наче зовсім інший світ, інша планета! Не втрималася, запитала підстаркуватого урядника, що сидів навпроти:

−  Гансе, я сплю? Розбуди мене, якщо це сон. Або... Ні, краще не треба. Дуже гарний. Просто дивовижний сон, — промовила, вдивляючись в далечину. Там видніли високі башти красивого палацу. Дівчина ширше розкрила очі. Не помітила, як чоловік невесело всміхнувся. Крутнув головою.

−  О, палац! Ми заїдемо туди?! — з блиском і надією в очах запитала старого. Хотілося хоч краєм ока зиркнути на правителів цієї благодатної землі. Чоловік лиш сумно всміхнувся.

−  Ні, Ваша Високосте. Нам туди не можна. Непрошених в царський палац не пускають. Але, не хвилюйтеся, скоро ми зупинимося в одному заїзді. Відпочинемо. Я піду по справах, а ви нишком почекаєте мене там. А потім одразу вирушимо назад додому.

    Принцеса Алія важко зітхнула. Карета поїхала мимо, почала віддалятися від величного замку, який вабив здалеку могутніми світлими стінами і шпилястими баштами.

−  Гансе, дякую, що дозволив поїхати з тобою. Це... Я наче побувала в іншому світі, — з захопленням сказала.

−  Не дякуйте, Ваша Високосте. Адже знаєте, що то не моя заслуга. Я б ніколи не наважився на таке, якби ви не сховалися в кареті. Його Величність відірвав би мені голову, якби дізнався, що я взяв вас з собою у подорож до ворожої країни. Зробіть милість, не прохопіться нікому про цю нашу... Гм... Пригоду, — трохи ніяково, але серйозно попросив.

−  Звісно, не бійся. Я нізащо не розповім батькові. Хоч і дуже кортить. Знаєш... Я б хотіла, щоб він мені пояснив, чому в Блеконії не може бути так гарно, як тут. Гансе, я... — юна особа далі засипала солідного слугу безліччю «чому?».

   Її захоплення тим, як, виявляється, можна жити неабияк зачепило чоловіка. Аж зашкребло по серці. Згадував себе, коли вперше побував у Латандії. Ох... Що ж відповісти цій щирій дитині? Правду? Ні... Навряд, чи ця чорнява голівка вже зможе збагнути всі премудрості управління державою, дію законів, способу мислення людей, і ще багато всього, що впливає на життя в країні. Все це непросто навіть для дорослих. А 14-річній дівчині не варто забивати голову такими складними питаннями. Навіть, якщо вона майбутня королева. Хоча... Можливо, з часом...

   Невгамовне дівча запитало знову:

−  Гансе, скажи, а то правда, що розповідають, ніби секрет процвітання Латандії в якійсь особливій книзі? Чому у нас такої немає?

−  Ну… Можна сказати, що правда, Ваша Високосте. На жаль, в Блеконії немає такої книги. А коли б і була... — зітхнув. Махнув рукою. Не хотів продовжувати цю розмову. Якби, не дай Бог, хтось почув її − голова з плеч.

     Та коротка подорож, яку крадькома здійснила юна Алія, залишила незгладимий слід у її свідомості. Не раз снилися ночами і пригадувалися ті чудові місця і так багато усміхнених, спокійних людей, особливо дітей, скільки вона за ціле життя не бачила в рідній Блеконії. До глибини душі пройняло те, що змогла відчути, коли побувала у тій «ворожій країні».

   І без того схильну до бунтарства натуру, це ще більше підживило і додало рішучості. З тих пір спадкоємиця трону ні про що так не мріяла, як про таке ж гарне життя для свого народу, як у сусідньому королівстві. З роками ці дитячі мрії переростали у все більший дух непокори, обурення способом правління короля Бріака1.

   Але, в королівстві, де щодня когось страчують і за менші провини, ніж бунт проти царя, непросто наважитися вголос сказати про своє невдоволення. Проте, деколи Її Високість, користуючись своїм становищем, таки не стримувала емоцій і казала батькові про свої тривоги і бажання змін. Та Його Величність завжди знаходив спосіб швидко затулити рота своїй єдиній доньці.