Брат із могили

Опівночі Еліза все ж вирушила до старої каплиці.
Вона не сказала Люціанові, куди йде.
Не тому, що довіряла Адріанові.
А тому, що більше не могла жити серед чужих таємниць.
Каплиця стояла за маєтком, у глибині саду. Її кам’яні стіни були вкриті плющем, а розбиті вітражі нагадували чорні рани. Над дверима висіла та сама троянда, обвита терновими гілками.
Адріан чекав усередині.
— Ти прийшла, — сказав він.
— Я прийшла почути правду.
— Тоді стань ближче.
Еліза залишилася біля дверей.
— Говори звідти.
Адріан усміхнувся.
— Ти справді схожа на неї.
— Досить говорити, що я схожа на Еліанору. Розповідай, що сталося.
Він подивився на вівтар.
— Люціан не вбив її власними руками. Але він приховав те, що зробив її смерть неминучою.
— Що саме?
— Він уклав угоду з Темрявою першим.
Еліза завмерла.
— Навіщо?
— Щоб зробити Еліанору безсмертною. Він знав, що вона відмовиться. Тому вирішив позбавити її вибору.
Адріан повільно підійшов до неї.
— Він використав її любов проти неї самої. Темрява погодилася зробити її безсмертною, але за умови, що Еліанора сама віддасть свою душу. Люціан приховав цю умову й привів її до каплиці.
— Ні…
— Вона дізналася правду в останню мить. Тоді й вимовила заклинання, яке зруйнувало угоду. Але ціна була страшною.
Адріан нахилив голову.
— Її душа розділилася. Одна частина пішла в небуття. Інша залишилася в крові її нащадків.
Еліза подивилася на обручку.
— У моїй крові.
— Саме так.
— А ти? Де був ти?
Усмішка зникла з обличчя Адріана.
— Я намагався зупинити брата. Але він не слухав. Коли Еліанора помирала, я був тим, хто тримав двері каплиці відчиненими, щоб вона могла втекти.
— Але вона не втекла.
— Ні.
Він опустив погляд.
— Вона залишилася заради нього.
Еліза відчула, як її охоплює гнів.
— Чому ти не розповів про це раніше?
Адріан гірко засміявся.
— Тому що я теж винен. Я міг зупинити їх обох. Але замість цього дозволив їм повірити, що кохання здатне перемогти будь-яке прокляття.
Він простягнув руку.
— Елізо, я не прошу тебе довіряти мені. Я прошу лише одне: не дозволяй Люціанові поцілувати тебе вдруге.
— Чому?
Адріан подивився на неї так, наче вже знав відповідь.
— Тому що перший поцілунок пробудив твої спогади. Другий може повернути Темряву.
У ту саму мить за їхніми спинами пролунав голос.
— А ти так і не навчився розповідати історії до кінця, брате.
Люціан стояв у дверях каплиці.
Його очі були червоними.
А на губах застигла усмішка, якої Еліза ще ніколи не бачила.
— Ти забув згадати найважливіше, Адріане.
Він подивився на Елізу.
— Темрява не хоче твоєї душі.
Люціан ступив у каплицю.
— Вона хоче, щоб ти сама її запросила.
І раптом Еліза зрозуміла, чому впродовж усієї ночі чула шепіт за дверима.
Чому дзеркало показувало мертву жінку.
Чому її власна кров реагувала на Люціана.
Темрява не переслідувала її.
Темрява прокидалася всередині неї.