Брат із могили

Розділ четвертий 

— Запізно, брате.
Адріан вимовив ці слова з такою усмішкою, наче все життя чекав саме на цю мить.
Еліза стояла посеред кімнати, стискаючи срібну обручку. За дверима чулося важке мовчання Люціана. Здавалося, навіть стіни боялися порушити його.
— Відчини двері, Адріане, — промовив Люціан.
— І що тоді? Знову вб’єш мене?
— Якщо доведеться.
Адріан засміявся.
— Ти вже вбивав мене. Пам’ятаєш? Чи двісті років жалю остаточно знищили твою пам’ять?
Еліза перевела погляд з одного чоловіка на іншого.
— Хтось нарешті пояснить мені, що відбувається?
Адріан повернувся до неї.
На відміну від Люціана, він не здавався холодним. У його обличчі було щось живе: ледь помітні зморшки біля очей, насмішкуватий вираз губ, теплий відтінок шкіри. Його золотаві очі нагадували бурштин, у якому застигло сонячне світло.
Але коли він усміхався, Еліза помічала дивну порожнечу.
Наче за цією усмішкою не було нічого.
— Твій коханий не розповів тобі про свого брата? — запитав Адріан.
— Він мені не коханий.
— Поки що, — промовив Адріан. — Люціан завжди вмів чекати.
— Адріане, — голос за дверима став тихішим, але від того ще небезпечнішим. — Вона не має стосунку до наших справ.
— Справді? Тоді чому вона носить обручку нашої матері?
Еліза подивилася на срібне кільце.
— Що?
Адріан кивнув на її руку.
— Ця обручка належала Серафіні Морвейн. Нашій матері. Вона створила її задовго до того, як ми народилися. Камінь усередині — не рубін. Це застигла кров першої безсмертної.
— Ти брешеш.
— Можливо. Але тоді чому Люціан не сказав тобі, що кільце не можна зняти без дозволу його власника?
Еліза різко потягнула за обручку.
Вона не зрушила з місця.
— Ні…
Вона спробувала ще раз, сильніше. Метал наче вріс у палець.
Адріан спостерігав за нею з виразом майже ніжного співчуття.
— Не бійся. Поки воно тебе приймає, ти в безпеці.
— Від кого?
Він нахилився ближче.
— Від нього.
У ту саму мить двері здригнулися від удару.
— Адріане! — голос Люціана пролунав так, що скло у вікнах затремтіло. — Відступи від неї!
Адріан зітхнув.
— Бачиш? Навіть зараз він не може дозволити тобі самій вирішувати, кому довіряти.
Він підійшов до дверей, але замість того, щоб відімкнути їх, намалював пальцем на дереві знак, схожий на перевернуту троянду.
Замок клацнув.
Двері відчинилися.
Люціан стояв у коридорі.
Його обличчя було блідим, волосся спадало на чоло, а очі горіли червоним. Він подивився на брата, і на мить Еліза побачила в ньому не загадкового чоловіка з портрета, а щось набагато давніше й страшніше.
Ненависть.
— Ти не повинен був повертатися, — сказав Люціан.
— А ти не повинен був дозволяти їй народитися.
Еліза відчула, як усередині все похололо.
— Що це означає?
Обидва чоловіки замовкли.
І в цій тиші вона зрозуміла: вони знали про неї щось таке, чого вона сама не знала.
Щось, що могло змінити все.

Люціан увійшов до кімнати.
— Адріане, залиш нас.
— Залюбки. Але спочатку скажи їй правду.
— Геть!
Від його голосу полум’я свічок витягнулося вгору.
Адріан підняв руки.
— Як скажеш, брате. Тільки пам’ятай: ти вже одного разу вирішив за неї. Ми обоє знаємо, чим це закінчилося.
Він пройшов повз Люціана й зупинився біля Елізи.
— Якщо захочеш дізнатися, що насправді сталося з Еліанорою, знайди мене в старій каплиці. Сьогодні опівночі.
— Я не збираюся нікуди йти з тобою.
— Тоді залишайся з ним.
Адріан нахилив голову.
— Але коли він знову скаже, що любить тебе, запитай, чому в день твоєї смерті він стояв поруч із убивцею.
Він зник у коридорі.
Люціан рушив за ним, але Еліза схопила його за руку.
— Не йди.
Він зупинився.
Її пальці торкалися його зап’ястя. Під шкірою не було пульсу.
— Скажи мені правду, — прошепотіла вона. — Будь ласка.
Люціан повільно повернувся.
Червоний колір у його очах згас, залишивши тільки темряву.
— Я розповім тобі все, що можу.
— Ні. Ти розповіси мені все, що знаєш.
Він подивився на неї довгим, втомленим поглядом.
— Тоді нам доведеться почати з початку.