Смак безсмертя

Еліза впала на кам’яну підлогу.
Вона задихалася, хапаючи повітря, наче щойно виринула з глибокої води.
Люціан стояв перед нею на колінах.
Його очі знову були чорними.
— Що ти побачила? — запитав він.
Еліза відсахнулася.
— Ти хотів перетворити її на вампіра.
Він заплющив очі.
— Так.
— Але вона відмовилася.
— Так.
— Чому ти не врятував її?
Він довго мовчав.
Коли заговорив, його голос був сповнений такого болю, що Еліза мимоволі стиснула пальці.
— Тому що я хотів урятувати її так сильно, що перестав чути, чого хоче вона сама.
Еліза відчула, як серце стислося.
— Ти змушував її залишитися?
— Я благав. Переконував. Пропонував їй вічність, красу, владу, світ, який лежав би біля її ніг. Я обіцяв, що зможу захистити її від усього.
Він подивився на свої руки.
— Але я не міг захистити її від мене самого.
Еліза мовчала.
— Вона померла, не ставши вампіром, — продовжив Люціан. — І я прожив наступні двісті років із думкою, що міг урятувати її, якби не намагався зробити її своєю назавжди.
— А тепер ти хочеш зробити те саме зі мною?
Він різко підняв голову.
— Ні.
— Ти впевнений?
— Ні, — відповів він після паузи. — Але я не дозволю своїм бажанням вирішувати твою долю.
Еліза дивилася на нього, намагаючись знайти бодай одну ознаку брехні.
Не знайшла.
І це налякало її більше, ніж його ікла.
Тому що чудовисько, яке усвідомлює власну темряву, може бути небезпечнішим за те, яке вважає себе добром.
Вона повільно підвелася.
— Я не Еліанора.
— Я знаю.
— Я не обіцяла тобі вічності.
— Я знаю.
— І я ніколи не дозволю тобі вирішувати за мене.
Люціан опустив голову.
— Саме цього я й боюся.
Еліза рушила до дверей.
Але перш ніж вийти, вона озирнулася.
— Люціане?
Він підняв очі.
— Що сталося після її смерті?
Його обличчя змінилося.
Вперше відтоді, як вона зустріла його, він справді злякався.
— Я поховав її, — сказав він. — Замкнув маєток і чекав.
— На що?
— На тебе.
— Чому?
Люціан повільно підійшов до вівтаря й підняв стару книгу.
— Тому що Еліанора залишила пророцтво.
Він розгорнув сторінку, на якій чорнилом було написано:
Коли кров повернеться до свого джерела, мертве кохання прокинеться.
Коли безсмертний знову поцілує свою наречену, прокляття буде зруйновано.
Але якщо він забере її волю, темрява поглине обох.
Еліза перечитала слова.
— Що означає «забере її волю»?
Люціан не відповів.
— Що означає це пророцтво?
— Воно означає, що якщо я закохаю тебе в себе, ти можеш померти.
Еліза відчула, як земля зникає з-під ніг.
— А якщо я закохаюся в тебе сама?
Люціан дивився на неї так, наче це запитання завдало йому болю.
— Тоді, можливо, ми обоє будемо приречені.

Тієї ночі Еліза повернулася до своєї кімнати.
Вона довго сиділа біля вікна, дивлячись на темні дерева, і намагалася переконати себе, що повинна поїхати.
Люціан був небезпечним.
Він був вампіром.
Він кохав жінку, яка мала її обличчя, і не міг відпустити її навіть після смерті.
Але найбільше Елізу лякало інше.
Коли він сказав, що не дозволить своїм бажанням вирішувати її долю, вона повірила йому.
Вона повірила чудовиську.
І тепер не знала, чи це була її найбільша помилка, чи перший крок до правди.
На столику біля ліжка лежала срібна обручка.
Еліза не пам’ятала, як принесла її сюди.
Вона взяла кільце й наділа на палець.
Воно підійшло ідеально.
Тоді в двері постукали.
Один раз.
Другий.
Третій.
— Хто там? — запитала вона.
— Людина, яка прийшла тебе врятувати.
Голос був чоловічим, молодим і незнайомим.
Еліза відчинила двері.
На порозі стояв незнайомець із золотавими очима та темним волоссям. На його шиї висів срібний хрест, а в руці він тримав старовинний пістолет.
Він глянув на обручку.
Потім на її обличчя.
— Боже мій, — прошепотів він. — Він справді знайшов тебе.
— Хто ви?
Чоловік швидко зачинив двері й замкнув їх зсередини.
— Мене звати Адріан. І якщо ти хочеш дожити до ранку, тобі доведеться вислухати мене.
— Що вам потрібно?
Він подивився на неї з жалем.
— Ти думаєш, що Люціан Морвейн — єдине чудовисько в цьому будинку?
Адріан витягнув із внутрішньої кишені пожовклу фотографію.
На ній були зображені двоє чоловіків.
Люціан.
І Адріан.
Обидва стояли біля тієї самої каплиці, але фотографія була зроблена в 1894 році.
Еліза підняла очі.
— Це неможливо…
— Ні, — відповів він. — Неможливо те, що він зробив із твоєю родиною.
Адріан нахилився до неї й прошепотів:
— Люціан не був тим, хто перетворив Еліанору на жертву.
Він зробив паузу.
— Це зробила твоя власна кров.
За стіною щось глухо вдарило.
Потім пролунав голос Люціана.
— Елізо! Не слухай його!
Адріан усміхнувся.
— Запізно, брате.
І вперше за триста років у маєтку Морвейнів пролунало ім’я того, кого Люціан боявся найбільше.
Адріан Морвейн.