Смак безсмертя

Вона стояла посеред каплиці.
На ній була біла сукня, прикрашена мереживом. Волосся спадало на плечі, а на пальці блищала срібна обручка з червоним каменем.
Перед нею стояв Люціан.
Молодший. Інший. Але з тими самими очима.
— Ти обіцяєш, що ніколи не залишиш мене? — запитала вона власним голосом, який водночас належав іншій жінці.
Він узяв її руку й поцілував пальці.
— Я обіцяю, що навіть смерть не змусить мене забути тебе.
— А якщо я помру?
— Я знайду тебе.
— А якщо я повернуся іншою?
Люціан підняв голову.
— Я впізнаю тебе.
— А якщо я тебе зненавиджу?
Він усміхнувся сумною усмішкою.
— Тоді я любитиму тебе навіть за це.
Вона торкнулася його обличчя.
— Мій темний принце.
Він заплющив очі.
— Моя єдина світанкова зоря.
Потім видіння змінилося.
Каплиця горіла.
Люціан стояв на колінах, тримаючи її тіло на руках. Його губи були в крові, а очі палали червоним.
— Ні, — повторював він. — Ні, ні, ні…
Еліанора розплющила очі.
Вона ще дихала.
Люціан нахилився до неї.
— Я врятую тебе.
— Не треба…
— Я не дозволю тобі померти!
Він притиснув зап’ястя до її губ.
— Пий мою кров, Еліаноро. Вона зробить тебе безсмертною.
Дівчина заплакала.
— Я не хочу жити так, як ти.
— Тоді я помру разом із тобою.
Він схилився до неї, і їхні губи зустрілися.
Але Еліанора не випила його крові.
Вона прошепотіла заклинання.
Світ спалахнув білим світлом.
Люціан закричав.
І перед тим, як видіння розсипалося на тисячі уламків, Еліза почула слова, від яких у неї похолола кров.
«Ти не вбив мене, Люціане. Ти дозволив мені померти».