Смак безсмертя

Двері західного крила були замкнені на три засуви.
Еліза знайшла ключ у маленькій шухляді біля сходів. Він був важким, чорним, із руків’ям у формі троянди.
Щойно ключ торкнувся замка, Еліза почула тихий шепіт.
Не йди туди.
Вона завмерла.
— Хто це?
Тиша.
Потім знову:
Він чекає на тебе.
Еліза стиснула ключ.
— Нехай чекає.
Замок клацнув.
За дверима тягнувся вузький коридор, освітлений рідкісними настінними лампами. На стінах висіли потемнілі гобелени, а підлога була вкрита тонким шаром пилу.
Еліза рушила вперед.
У кінці коридору стояли кам’яні сходи, що вели вниз.
З кожним кроком повітря ставало холоднішим. Аромат троянд зникав, поступаючись запаху вологої землі, заліза й чогось солодкуватого.
Крові.
Вона зупинилася перед останніми дверима.
З-за них долинув чоловічий голос.
— Я знав, що ти прийдеш.
Еліза відчинила двері.
Приміщення нагадувало старовинний склеп. Уздовж стін стояли кам’яні саркофаги, а посередині містився чорний кам’яний вівтар. На ньому лежали засохлі троянди, срібний кинджал і відкрита книга.
Люціан стояв біля вузького вікна.
Він не обернувся.
— Ти не повинна бути тут.
— Мені набридло чути, що я повинна робити.
— Тоді тобі варто було народитися в іншому столітті.
— А тобі варто було залишитися на портреті.
Він тихо засміявся.
— Ось тепер я впізнаю її.
— Я не вона!
Еліза сама здивувалася силі власного голосу. Він відбився від кам’яних стін, і на мить їй здалося, що склеп затамував подих.
Люціан повільно повернувся.
— Тоді чому ти прийшла?
— Щоб дізнатися правду.
— Правда не завжди рятує.
— А брехня не завжди захищає.
Вони дивилися одне на одного.
Еліза помітила, що сьогодні він мав виснажений вигляд. Його шкіра була майже прозорою, під очима залягли тіні, а губи втратили колір.
— Що з тобою? — запитала вона.
Він глянув на її шию.
— Ти.
— Що?
— Ти змушуєш мене згадувати, як це — бути живим.
Еліза не знала, що відповісти.
Люціан відійшов від вікна.
— Коли я вперше зустрів Еліанору, я вже був вампіром понад сто років. Я не відчував жалю, не знав співчуття й не боявся втрат. Люди були для мене короткими історіями, які закінчувалися раніше, ніж я встигав запам’ятати їхні обличчя.
— А вона змінила тебе?
— Вона змусила мене захотіти змінитися.
— Це не одне й те саме.
Його погляд потемнів.
— Ні. Не одне.
Він підійшов до вівтаря й узяв срібний кинджал.
Еліза відступила.
— Що ти робиш?
— Показую тобі, чому ти повинна мене боятися.
Він провів лезом по долоні.
Темна кров виступила на шкірі.
Але рана не загоїлася.
Навпаки, срібло ніби випалювало його зсередини. Люціан стиснув щелепи, і від його руки піднялася тонка цівка диму.
Еліза мимоволі ступила вперед.
— Припини!
— Чому? Ти ж хотіла побачити чудовисько.
Він поклав кинджал.
Кров повільно стікала по пальцях і падала на камінь.
— Срібло нагадує нам, що колись ми були людьми. Вогонь нагадує, що ми можемо страждати. А голод…
Він замовк.
Його плечі напружилися.
— Голод нагадує, що ми ніколи не станемо людьми знову.
Еліза дивилася на його руку.
— Тобі потрібна допомога.
— Мені потрібна кров.
Він промовив це так просто, що вона не відразу зрозуміла значення слів.
— Людська?
Люціан кивнув.
— Ти вбиваєш людей, щоб вижити?
— Іноді.
— А іноді?
— Я намагаюся не вбивати.
Вона відчула, як шлунок стискається від огиди та страху.
— Ти говориш так, наче це звичайна річ.
— Для мене це звичайна річ, Елізо. Я існую довше, ніж твої предки пам’ятають власні імена. Я бачив, як міста перетворювалися на попіл, як королі благали про життя, як матері віддавали останній подих заради дітей. Не думай, що я пишаюся тим, ким став. Але й не проси мене прикидатися людиною.
Він підняв голову.
Його очі змінилися.
Чорна райдужка розчинилася в червоному, а зіниці звузилися до тонких вертикальних ліній.
Еліза перестала дихати.
Люціан був прекрасним навіть тепер.
І саме це лякало найбільше.
— Ти бачиш мене? — запитав він.
Вона кивнула.
— Тоді дивись уважно.
Його ікла повільно подовжилися.
Він зробив крок до неї, і Еліза відчула запах холодного каменю та крові. Вона хотіла втекти, але ноги наче приросли до підлоги.
Люціан зупинився на відстані витягнутої руки.
— Я можу почути твій пульс, — прошепотів він.

— Можу відчути тепло твоєї шкіри. Можу зрозуміти, коли ти брешеш, лише за тим, як змінюється запах твоєї крові.
— Не підходь.
Він завмер.
— Скажи мені піти, і я піду.
Еліза дивилася на нього.
У його очах було стільки голоду, що вона відчула його майже фізично. Але ще там був страх.
Він боявся не її.
Він боявся себе поруч із нею.
— Іди, — прошепотіла вона.
Люціан миттєво відвернувся.
— Добре.
Він попрямував до дверей.
І тоді Еліза побачила, як його рука тремтить.
Вона не знала, що змусило її зробити наступний крок. Можливо, жалість. Можливо, цікавість. А можливо, та незрозуміла частина її душі, яка впізнавала його навіть тоді, коли розум відмовлявся вірити.
— Зачекай.
Він зупинився.
— Не роби цього, Елізо.
— Я ще нічого не зробила.
— Саме тому я тебе й прошу.
Вона підійшла до нього.
Люціан не рухався.
— Твоя рука, — сказала вона. — Вона досі кровоточить.
— Неважливо.
— Для мене важливо.
Він повільно повернувся.
На його обличчі з’явився вираз, якого вона не могла зрозуміти.
Надія.
Відчай.
Страх перед тим, що надія може виявитися сильнішою за розум.
Еліза торкнулася його долоні.
Він різко вдихнув.
Вона відчула, як його пальці зімкнулися навколо її руки, але він одразу відпустив її.
— Не торкайся моєї крові, — сказав він хрипко.
— Чому?
— Тому що ти не знаєш, що вона може зробити з тобою.
Але було запізно.
Крапля його крові потрапила на її зап’ястя.
Світ зник.