Заборонені двері

Перші сторінки щоденника були майже нерозбірливими. Чорнило зблякло, а папір пожовтів і потріскався на згинах.
Проте почерк був витонченим.
12 жовтня 1826 року.
Сьогодні я вперше побачила Люціана Морвейна.
Мати сказала, що він небезпечний. Священник назвав його дияволом. А моя сестра благала мене ніколи не залишатися з ним наодинці.
Але ніхто з них не розповів, що його очі стають людськими, коли він дивиться на мене.
Еліза перегорнула сторінку.
19 жовтня.
Він прийшов до саду після заходу сонця. Я запитала, чому він ніколи не з’являється вдень.
Він відповів, що сонце забрало в нього більше, ніж я можу уявити.
Я запитала, чи боїться він смерті.
Він засміявся.
«Я боюся лише одного, Еліаноро. Прокинутися одного дня й зрозуміти, що ти забула моє обличчя».
Еліза притиснула долоню до грудей.
Ці слова викликали в ній незрозумілий біль.
Вона перегорнула ще кілька сторінок.
3 листопада.
Сьогодні він поцілував мене вперше.
Я повинна була злякатися. Його губи були холодними, а пальці тремтіли, коли він торкнувся мого обличчя.
Але я відчула, ніби повернулася додому після довгої подорожі.
Він сказав, що я не повинна його кохати.
Я запитала чому.
«Тому що одного дня я захочу залишити тебе собі назавжди».
Еліза відклала книгу.
Їй раптом стало важко дихати.
Вона не знала цієї жінки. Не знала Люціана. Не пам’ятала жодного з описаних подій.
То чому кожне слово відгукувалося в ній так, ніби вона сама колись писала цей щоденник?
Еліза знову взяла книгу.
Наступна сторінка була залита темно-коричневими плямами.
17 листопада.
Я дізналася, що він вампір.
Він не заперечував. Просто дивився на мене, чекаючи, поки я почну кричати.
Я не закричала.
Я запитала, чи може він покохати людину.
Він відповів: «Я можу кохати лише одну. І якщо втрачу її, то вже ніколи не стану тим, ким був раніше».
Еліза провела пальцем по рядках.
Під текстом, майже непомітно, було написано ще одне речення.
Якщо ти читаєш це, значить, він знову знайшов тебе.
Еліза завмерла.
Раптом десь далеко грюкнули двері.
Потім пролунали кроки.
Повільні. Важкі. Наче хтось ішов коридором, волочачи за собою щось металеве.
Еліза підвела голову.
— Марто?
Ніхто не відповів.
Кроки зупинилися за дверима бібліотеки.
Потім пролунав голос Люціана.
— Елізо, не читай далі.
Вона підвелася.
— Чому?
— Відклади книгу.
— Я хочу знати правду!
— Ти не розумієш, що робиш.
Еліза притиснула щоденник до грудей.
— Тоді поясни мені! Хто така Еліанора? Чому я бачу її спогади? Чому ти дивишся на мене так, наче я померла у тебе на руках?
За дверима запанувала тиша.
Коли Люціан заговорив знову, його голос звучав інакше.
Не владно. Не холодно.
Зламано.
— Тому що я поховав тебе власними руками.
Еліза перестала дихати.
— Що?
— Двісті років тому я стояв біля твоєї могили й благав тебе повернутися. Я віддав би всі свої століття, кожну краплю крові, кожну душу, яку колись забрав, аби ти відкрила очі.
Вона повільно підійшла до дверей.
— Я не Еліанора.
— Я знаю.
— Тоді перестань називати мене її ім’ям!
— Я намагаюся.
Його голос затих.
— Щоночі я намагаюся переконати себе, що ти інша жінка. Що ти не маєш нічого спільного з тією, яку я кохав. Що я можу дивитися на тебе й бачити лише незнайомку.
— І щоразу зазнаєш невдачі?
— Щоразу, коли ти усміхаєшся. Коли сердишся. Коли вимовляєш моє ім’я.
Еліза відчула, як по щоках покотилися сльози.
— Це не моя провина.
— Ні, — прошепотів він. — Саме тому я повинен триматися від тебе подалі.
Кроки віддалилися.
Еліза стояла нерухомо, дивлячись на двері.
Вона могла б відчинити їх. Могла б наздогнати його, вимагати пояснень, змусити розповісти, що сталося двісті років тому.
Але щось утримувало її на місці.
Можливо, страх.
А можливо, та частина її душі, яка вже знала відповідь.
Вона повернулася до столу й перегорнула останню сторінку щоденника.
Там був лише один абзац.
Якщо він знову знайде мене, я повинна згадати три речі.
Перше: він не може брехати, коли вимовляє моє справжнє ім’я.
Друге: його любов сильніша за смерть, але слабша за мою волю.
Третє: коли він поцілує мене вдруге, я згадаю, хто насправді вбив мене.
Еліза перечитала останній рядок.
Потім ще раз.
І ще.

Раптом у дзеркалі навпроти вона побачила відображення.
За її спиною стояла жінка в білій сукні.
Та сама, що була на портреті.
Еліза повільно обернулася.
Нікого.
Вона знову глянула в дзеркало.
Жінка залишалася там.
Її обличчя було блідим, губи — темно-червоними, а на шиї виднівся тонкий слід, схожий на відбиток чиїхось пальців.
Жінка підняла руку й торкнулася скла зсередини.
Її губи заворушилися.
Еліза не почула голосу, але прочитала слова.
Він тебе вбив.
Дзеркало тріснуло.
У ту саму мить усі свічки погасли.
А з-за дверей західного крила пролунав жіночий крик.
— ЛЮЦІАНЕ! НЕ ДОЗВОЛЯЙ ЇЙ ЗГАДАТИ!
Еліза відсахнулася від дзеркала.
І вперше за цю ніч зрозуміла: Люціан Морвейн боявся не того, що вона згадає своє минуле.
Він боявся того, що вона згадає його