Заборонені двері

Розділ другий

Ніч у маєтку Морвейнів не закінчувалася.
Еліза не знала, котра година. Її телефон згас, годинник на зап’ясті зупинився на 03:13, а за вікном панувала така густа темрява, наче світ за межами маєтку просто перестав існувати.
Вона сиділа на краю ліжка, стискаючи в долоні срібну обручку.
Камінь усередині кільця здавався чорним, але щоразу, коли Еліза дивилася на нього надто довго, у його глибині спалахувала червона іскра.
Вона мала викинути цю річ.
Мала спуститися вниз, знайти Марту, наказати відчинити ворота й залишити цей клятий будинок назавжди.
Але щоразу, коли Еліза намагалася покласти обручку на стіл, її пальці стискалися самі собою.
Наче кільце не хотіло відпускати її.
— Я божеволію, — прошепотіла вона.
— Ні.
Голос пролунав із темряви.
Еліза схопилася з ліжка.
— Хто тут?!
Біля вікна стояла Марта. Стара жінка тримала в руках срібний свічник, а її обличчя здавалося ще блідішим, ніж увечері.
— Ви повинні негайно спуститися до бібліотеки.
— Ви знущаєтеся з мене? Як ви потрапили сюди? Двері замкнені!
— Двері не завжди зупиняють тих, хто живе в цьому будинку.
Еліза повільно поклала обручку на ліжко.
— Я хочу знати правду. Хто такий Люціан Морвейн? Чому він називає мене чужим ім’ям? І що це за спогади, які я бачу, коли він торкається мене?
Марта відвела погляд.
— Я не можу відповісти на всі ваші запитання.
— Тоді відповідайте хоча б на одне.
Еліза підійшла до неї.
— Він людина?
Стара жінка мовчала так довго, що Еліза вже пошкодувала про запитання.
Нарешті Марта сказала:
— Колись був.
— А тепер?
— Тепер він те, чого люди бояться в темряві.
У кімнаті стало холодно.
Еліза згадала його погляд, коли він дивився на її горло. Згадала, як він стримувався, стискаючи руки, і як зник із кімнати, наче боявся самого себе.
— Він убиває людей?
— Іноді.
— Чудово. Просто чудово.
— Але вас він не скривдить.
— Звідки вам це знати?
Марта подивилася на неї з дивним сумом.
— Тому що одного разу він уже втратив вас. І відтоді світ не знає спокою.
Еліза відчула, як усередині щось стислося.
— Я не та жінка, яку він утратив.
— Саме це ви повинні з’ясувати.
Марта простягнула їй свічник.
— Ходімо.

Бібліотека займала майже все східне крило маєтку.
Коли Еліза ввійшла, їй здалося, що вона потрапила до іншої епохи. Високі книжкові шафи сягали стелі, старовинні драбини стояли на металевих рейках, а посередині приміщення височів величезний письмовий стіл із темного дерева.
На стінах висіли портрети.
На кожному — Люціан.
Молодий Люціан. Люціан у військовому мундирі. Люціан із келихом у руці. Люціан біля каміна.
На одному полотні він стояв поруч із дівчиною в білій сукні.
Еліза завмерла.
Дівчина мала її обличчя.
Не просто схожі очі чи однаковий колір волосся. Це було її власне обличчя — той самий маленький шрам біля лівої скроні, ті самі губи, та сама ледь помітна ямочка на підборідді.
Еліза підійшла ближче.
Під портретом було написано:
Люціан Морвейн та Еліанора Вейл. 1826 рік.
— Вейл, — прошепотіла вона. — Моє прізвище.
— Так.
Марта поставила свічник на стіл.
— Еліанора була вашою пращуркою.
— Ви хочете сказати, що я схожа на свою родичку?
— Ні, дитино. Я хочу сказати, що ви дивитеся на власне обличчя.
Еліза різко повернулася до неї.
— Це неможливо.
— У цьому будинку багато речей, які здаються неможливими.
— Тоді поясніть мені, чому!
Марта дістала з шухляди стару книгу в чорній шкіряній палітурці.
— Тому що ваша родина приховувала правду майже двісті років.
Вона поклала книгу на стіл.
На обкладинці золотими літерами було написано:
«Щоденник Еліанори Вейл. Не читати після опівночі».
Еліза глянула на вікна.
За склом панувала ніч.
— Зараз опівночі?
— У цьому будинку час не завжди підкоряється годинникам.
— Я починаю ненавидіти ваші відповіді.
— Це добре. Ненависть допомагає не ставити зайвих запитань.
Марта відступила до дверей.
— Прочитайте перші сторінки. Але якщо почуєте голос із західного крила, не відповідайте.
— Чому?
Стара жінка вже виходила.
— Тому що Люціан не єдиний, хто чекав на ваше повернення.
Двері зачинилися.
Еліза залишилася сама.