Маєток, який пам'ятав

Еліза замкнула двері, перевірила вікна й розпакувала найнеобхідніше. Вона вирішила, що наступного ранку зателефонує адвокатові, викличе машину й поїде звідси. Маєток можна продати. Гроші — пожертвувати на благодійність. А всі ці дивні люди й старі портрети залишаться чужою проблемою.

Вона майже переконала себе в цьому, коли почула стукіт.

Три тихі удари.

Еліза підняла голову.

— Хто там?

Тиша.

Вона підійшла до дверей.

— Марто?

Жодної відповіді.

Тоді з іншого боку пролунав чоловічий голос.

— Елізо.

Її пальці завмерли на ручці.

Голос був низьким, оксамитовим, дивно знайомим.

— Відчини мені, кохана.

Серце вдарилося об ребра.

Еліза відступила від дверей.

— Хто ви?

— Ти справді не впізнаєш мій голос?

У ньому з’явилася усмішка. Вона чула її так виразно, ніби чоловік стояв просто перед нею.

— Я ніколи вас не бачила.

За дверима запанувала тиша.

Потім він тихо засміявся.

— Саме це ти сказала мені минулого разу.

Еліза кинулася до письмового столу, схопила телефон і ввімкнула ліхтарик. Її руки тремтіли.

— Ідіть геть. Я викличу поліцію.

— Ти завжди була сміливою, коли боялася.

— Хто ви?

— Той, хто чекав на тебе двісті років.

Ручка дверей повільно повернулася.

Еліза відчула, як кров відлила від обличчя.

Вона ж замкнула двері.

Клацання замка пролунало в тиші.

Двері відчинилися.

На порозі стояв чоловік із портрета.

Те саме чорне волосся. Та сама бліда шкіра. Ті самі темні очі, у яких не відбивалося світло свічок.

Він був одягнений у чорну сорочку з розстебнутим коміром і темні штани. Жодної ознаки старовинного костюма, жодного натяку на те, що перед нею стояла людина з іншого століття.

Він здавався цілком сучасним.

І водночас — абсолютно чужим цьому часу.

Чоловік подивився на неї так, наче нарешті знайшов щось, що втратив дуже давно.

— Еліаноро, — прошепотів він.

— Мене звати Еліза.

Він ледь нахилив голову.

— Цього разу.

Вона схопила зі столу важку бронзову статуетку.

— Не підходьте.

Чоловік глянув на зброю в її руках, потім знову на її обличчя.

— Ти справді думаєш, що можеш мене вбити?

— Я можу спробувати.

— Саме за це я тебе й кохав.

— Ви божевільний.

— Безумовно.

Він зробив крок уперед.

Еліза підняла статуетку вище.

— Ще один крок — і я розіб’ю вам голову.

Чоловік зупинився.

Його погляд повільно ковзнув до її горла.

На мить його обличчя змінилося. Щось темне, майже тваринне промайнуло в його очах. Він різко відвернувся, стиснувши пальці так, що побіліли кісточки.

— Ти не повинна була приїжджати, — промовив він.

— Це мій будинок.

— Ні. Це моя могила.

Еліза відчула, як статуетка вислизає з пальців.

— Що?

Він знову подивився на неї.

— Ти успадкувала будинок. Але ніхто не сказав тобі, що разом із ним ти успадкувала мене.

За вікном ударив грім.

Свічки згасли одночасно.

У темряві Еліза почула, як чоловік наблизився до неї, але не відчула жодного кроку.

Потім його голос пролунав зовсім поруч.

— Не бійся мене, моя темряво.

Вона хотіла закричати.

Та він торкнувся її руки, і світ раптом зник.

Перед очима спалахнули чужі спогади: каплиця, червона кров на білому мереживі, троянди на підлозі, чоловік, який тримав мертву дівчину й плакав так, ніби сам був здатний померти від болю.

А потім — поцілунок.

Гарячий. Відчайдушний. Останній.

Еліза вирвала руку.

Свічки знову спалахнули.

Люціан стояв біля дверей, і тепер у його очах була не лише темрява.

У них був страх.

— Що ви зі мною зробили? — прошепотіла вона.

Він довго дивився на неї.

— Нічого, чого ти сама колись не просила.

— Я вас не знаю!

— Знаєш.

— Я ніколи не зустрічала вас!

— Тоді чому ти плачеш?

Еліза торкнулася щоки.

Її пальці були мокрими.

Вона справді плакала.

Люціан подивився на її сльози, і щось у його обличчі надломилося.

— Я не повинен був тебе торкатися.

Він рушив до дверей.

— Зачекайте!

Чоловік зупинився, не обертаючись.

— Що таке?

Еліза не знала, чому покликала його. Вона мала кричати. Мала тікати. Мала вимагати пояснень.

Натомість запитала:

— Чому ви назвали мене коханою?

Люціан заплющив очі.

Коли він заговорив, його голос був майже беззвучним.

— Тому що колись ти була всім, що я мав.

Він вийшов.

Двері зачинилися самі.

Еліза кинулася до них і повернула ключ. Потім притулилася спиною до дерева, намагаючись відновити дихання.

На підлозі лежала маленька чорна річ.

Вона повільно нахилилася й підняла її.

Обручка.

Старовинна, срібна, із темно-червоним каменем усередині.

Коли Еліза торкнулася каменя, на її пальці виступила крапля крові.

А в глибині будинку годинник пробив тринадцять разів.

І за зачиненими дверима західного крила хтось почав сміятися.