Маєток , який пам'ятав

Еліза завмерла.

Механізм був старим, іржавим, а електричного приводу вона не помітила. Вона озирнулася, шукаючи бодай якусь камеру чи прихований датчик, але побачила лише мокрі дерева.

— Якщо це чийсь жарт, то він уже перестав бути смішним.

— Ви запізнилися, пані Вейл.

Голос пролунав позаду.

Еліза різко обернулася.

На сходах перед маєтком стояла літня жінка в темній сукні. Її сиве волосся було зібране в тугий вузол, а обличчя здавалося таким блідим, наче вона роками не бачила сонця.

— Ви мене налякали.

— Перепрошую. Я чекала на вас.

— Ви працюєте тут?

— Працювала ще тоді, коли ваша бабуся була молодою.

Еліза нахмурилася.

— Скільки вам років?

Жінка не відповіла.

Вона простягнула руку до валізи, але Еліза відмовилася її віддавати.

— Спочатку скажіть, як вас звати.

— Марта.

— А де всі інші?

Марта подивилася на темні вікна другого поверху.

— Інші давно пішли.

— Чудово. А ви залишилися охороняти привидів?

Стара жінка вперше усміхнулася.

— Ні, дитино. Я залишилася охороняти вас.

Еліза хотіла поставити ще десять запитань, але Марта вже відчинила двері.

Усередині пахло воском, старим деревом і трояндами.

Це було дивно.

У будинку, який десятиліттями стояв порожнім, не мало бути свіжих квітів. Проте аромат був усюди — солодкий, густий, майже задушливий.

Величезний хол освітлювали свічки. Уздовж стін висіли портрети чоловіків і жінок у старовинному одязі. Їхні обличчя були суворими, очі — неприродно живими.

Еліза повільно пройшла повз перший портрет.

Потім зупинилася.

На полотні був зображений чоловік із чорним волоссям, блідою шкірою та виразними вилицями. Він стояв біля вікна, тримаючи в руці келих із темно-червоною рідиною.

Його очі були майже чорними.

На рамці золотими літерами було викарбувано:

ЛЮЦІАН МОРВЕЙН. 1798 РІК.

Еліза відчула, як холод пробіг по спині.

Чоловік на портреті був надзвичайно вродливим. Але не так, як бувають вродливими звичайні люди. У його обличчі було щось надто досконале, майже жорстоке. Він дивився на художника так, наче знав, що переживе і його, і всі покоління, які колись побачать цю картину.

— Хто він? — запитала Еліза.

Марта, яка вже піднялася на кілька сходинок, зупинилася.

— Господар.

— Був господарем двісті років тому.

— Ви здивуєтеся, скільки речей у цьому будинку ніколи не змінюється.

Еліза знову подивилася на портрет.

Їй здалося, що чоловік усміхнувся.

Вона моргнула.

Ні. Фарба, тіні, втома після довгої дороги.

Просто втома.

— Де моя кімната?

— На другому поверсі. Останні двері ліворуч. Вечерю подадуть о восьмій.

— Хто подасть? Ви ж сказали, що всі пішли.

Марта вже зникала в коридорі.

— У цьому будинку, пані Вейл, не всі гості потребують запрошення.

Еліза залишилася сама посеред холу.

Десь нагорі годинник пробив сім разів.

Вона взяла валізу й рушила сходами.

На другому поверсі було холодніше. Підлога скрипіла під ногами, а свічки в настінних тримачах потріскували, хоча протягу не було.

Її кімната виявилася великою, з високою стелею, ліжком із темним балдахіном і важкими бордовими шторами. На столику стояла ваза з червоними трояндами.

Поруч лежав конверт.

На ньому було написано її ім’я.

Еліза розірвала папір.

Ти повернулася.

Лише два слова.

Під ними — підпис, від якого в неї пересохло в роті.

Люціан.

Вона перевернула лист. Зворотний бік був чистим.

— Дуже смішно.

Але голос прозвучав невпевнено навіть для неї самої.