Маєток , який пам'ятав

Розділ перший 

Дощ почався ще до того, як Еліза Вейл побачила ворота маєтку.

Він стікав по склу автомобіля довгими сріблястими струменями, перетворюючи дорогу на розмите полотно з чорних дерев, голих гілок і туманних пагорбів. Водій уже тричі запевняв її, що вони майже приїхали, хоча за останню годину пейзаж жодного разу не змінився.

— Ви впевнені, що тут хтось живе? — запитала Еліза.

Чоловік за кермом перехрестився.

Цей жест вона помітила.

— Що? — перепитала вона.

— Нічого, пані.

— Ви щойно перехрестилися.

— Старі звички.

Еліза ледь усміхнулася.

— Сподіваюся, ви не збираєтеся розповідати мені, що будинок проклятий.

Водій подивився на неї в дзеркало заднього виду.

— Я збираюся довезти вас до воріт. Далі це вже не моя справа.

Усмішка зникла з її обличчя.

За кілька хвилин автомобіль зупинився.

Еліза відчинила дверцята й вийшла під дощ.

Маєток Морвейнів стояв на пагорбі, наче величезний чорний звір, що причаївся серед дерев. Високі вежі губилися в тумані. Вікна були вузькими, темними, схожими на очі, які давно розучилися дивуватися людському світу.

Над головним входом виднівся герб: троянда, обвита терновими гілками, і півмісяць над нею.

Еліза дістала з кишені листа, якого отримала три дні тому.

Пані Елізо Вейл.

Відповідно до останньої волі вашої покійної бабусі, вам передається у спадок маєток Морвейнів, включно із землею, бібліотекою та сімейними архівами.

Ви повинні прибути особисто до настання повного місяця.

Важливо: після заходу сонця не відчиняйте вікон.

Не відповідайте, якщо хтось покличе вас на ім’я з темного коридору.

І за жодних обставин не входьте до західного крила будинку.

Лист не містив підпису.

Спочатку Еліза вирішила, що це чийсь невдалий жарт. Потім адвокат підтвердив справжність документів. Її бабуся, з якою вона майже не спілкувалася останні десять років, справді залишила їй цей будинок.

А тепер Еліза стояла перед ним, мокра до нитки, з однією валізою та неприємним відчуттям, що щойно зробила найбільшу помилку у своєму житті.

— Ви не допоможете з багажем? — кинула вона водієві.

Він уже сідав назад.

— Вибачте, пані. Я не залишаюся після заходу сонця.

— Звісно. А раптом будинок вкусить?

Водій нічого не відповів.

Він зачинив дверцята, розвернув машину й поїхав так швидко, наче за ним гналися.

Еліза залишилася сама.

Вона глянула на телефон. Сигналу не було.

— Чудово, — пробурмотіла вона. — Просто чудово.

Ворота повільно відчинилися самі.