Глава 10

Лучше все хранить в голове, где никто ничего не увидит, ничего не заподозрит.

©️Рэй Брэдбери "451 градус по Фаренгейту"

Кажуть, людина народжується і помирає самотньою. Хто зна чи це правдиво. Людина народжується, по суті справді самотньою, адже в неї нікого немає. Матір може її не чекати, світ може дізнатися про неї лише знайшовши її в смітнику. Це страшно, але правду прагнуть люди. На словах. Багато чого люди хочуть на словах, вони всі герої. Але є правда, до якої Ваша нервова система не готова. Вона панянка з характером, бо хочеш ти чи ні, готовий чи ні, ти з нею зустрінешся. Помирає самотньою. Ну в мене вже згадувалось, що узагальнення в цитатах сприяє пошуку тих, хто не згідний. Як же теракти, масові катастрофи і все подібне. Смерть буває колективна, лише кожен переживає її особливо. Люди люблять думати, що вони тут не такі як всі, але щойно всі твої однокласники захочуть їхати на екскурсію до Львова, ти чомусь підкорюєшся стадному інстинкту і чимдуш шукаєш футболку "I ♥️ Lviv". Але життя ти проживаєш не один. Ти можеш не знати, але комусь ти треба. Деяким щастить знайти розуміння. Що може бути дорожче ніж розуміння?

Доречі, ти віриш у знаки? Я маю на увазі думку про щось типу символів, що щось має статися. Це коли жінка з хворими ногами проходить зайвий кілометр, бо побачила чорну кішку. Не знаю, це безглуздо. Але все стається як має бути. Але чому ж не даються знаки, типу дорожніх. Ми б знали де тупік, коли варто перечекати. Але навіть дорожні знаки можуть вивести з ладу. Це найтяжче, коли знак тобі давався, але ти не помітив їх, через об'єктивні причини.

...

- Невже.

- Які люди.

- Думав вже не побачу.

- Та не такою мірою я вже гівнюк. Затримався. Вітаю чи як.

- Дякую, чи як. 

- Тепер штрафна за здоров'я іменинника.

- Буде, заждіть.

- Та ну, йдеш?

- Малу треба доставити до подруги, а далі я ваш цілком.

- Влад, є діл..

- Не чіпай його.

- Що відбувається?

- Малу треба до подруги, бо цей тільки прийшов вже йде.

- Не слухай, ти вже й так виручив.

- Дрібниці. Куди?

- Вона знає дорогу, покаже. Ти точн..

- Точно. Вона вдома?

- А ні. На вулиці. 

- Відійди ж ти.

- Хто то?

- Сусід мій.

- Зрозумів я тебе одним словом. Зараз все організую.

...

- Так. Хах. Ну я знав, що так буде. Я вірю. На довго? Я думаю до ранку. Але як що то на зв'язку. Ой. Стривай, та хвилину. Ніка?

- Привіт.

- Я тобі за неї казав, не починай. До біса, чому вішати слухавку.

- Я не хотіла заважати.

- Та ні, ти тут ні до чого, не переймайся. Чому ти тут, ще й сама?

- Міша зайшов привітатись, а далі мене завезе до Віки, ну однокласниця.

- Ага, ясно. А не запізно?

- Аби не зарано.

- Влад.

- Добрий. Я тебе завезу.

- А Міша?

- Міша переказує вітання. Ну як ти проти, то..

- Ти як завжди.

- Ти звикай. Люди не змінюються.

- Бувай, Ярий.

- Куди?

- Ліворуч, далі на повороті звернеш і магазин буде цегляний. То їхній.

- Ну в путь. Через скільки забрати?

- А, ні не потрібно. Я завтра з нею зразу в школу. 

- Ага.

- Ви будете?

- Плануємо, але обіцяти не буду.

- Хах, я тебе зрозуміла.

- І доречі, певно як що треба буде то мені пиши-звони.

- Добре. Ось тут зупини. Дяку..

- Поки не побачу, шо по тебе вийшли ні кроку.

- А он бачиш, там. Віка і мама її.

- Є капюшон? Ясно. Зразу під парасолю. 

- Авжеж. Бувай.

- Давай.