Розділ 7. Ще одну таку саму

Перші два тижні після завершення «Полонянки його пам’яті» Марта відповідала на привітання.

Читачі дякували за книгу, називали Максима чоловіком своєї мрії й запитували, чи буде продовження. Дехто вимагав окремої історії про начальника служби безпеки. Інші хотіли побачити дітей Анни та Максима, бажано двійню. Одна читачка запропонувала воскресити лиходія, бо він був «поганий, але гарячий».

Марта відповідала, що історія завершена.

Тоді її запитували про наступну.

Авторко, коли новинка?

Дуже хочеться ще щось таке саме!

Обов’язково з владним героєм! У вас вони неймовірні.

Спочатку Марта писала, що відпочиває. Потім — що працює над задумом. Насправді вона ще не мала задуму, але була впевнена, що це лише питання часу.

Раніше ідеї приходили самі. У метро, під час розмов, посеред ночі. Марта записувала їх у телефон, на серветки, на звороті рахунків. Більшість ніколи не ставали текстами, проте сам світ постійно пропонував щось: дивний погляд незнайомця, фразу в черзі, старе вікно в замурованій стіні.

Тепер світ мовчав.

Марта прокидалася, робила каву й сідала перед чистим документом. Писала назву «Новий роман», нижче — перше речення. Через кілька хвилин видаляла.

Вона не знала, що ця зустріч змінить усе.

Надто банально.

Коли він увійшов, усі в кімнаті замовкли.

Знову владний чоловік.

У день свого весілля я втекла.

Марта навіть не пам’ятала, звідки це взялося.

Вона зачиняла ноутбук і йшла гуляти. Центр був поруч. Театри, галереї, книгарні — усе, заради чого вона колись хотіла жити саме тут.

У першій галереї демонстрували фотографії жіночих рук. Марта пройшла вздовж стіни, прочитала пояснення кураторки й нічого не відчула. У театрі давали виставу за романом, який вона любила в університеті. Купувати квиток не захотілося. У книгарні вона взяла з полиці новий переклад відомої філософської праці, перегорнула кілька сторінок і поставила назад.

Текст був надто щільним.

Біля каси лежав роман із чоловіком у білій сорочці на обкладинці. Марта прочитала анотацію. Власник готельної мережі пропонував офіціантці фіктивний шлюб, щоб отримати спадщину.

Вона купила книгу.

Лише для того, щоб зрозуміти ринок.

Удома прочитала половину. Наступного вечора — решту. Авторка повторювалася, конфлікти вирішувалися випадковостями, а фінал можна було передбачити ще за анотацією.

Марта все одно хотіла знати, чим усе закінчиться.

За місяць продажі «Полонянки його пам’яті» почали знижуватися. Книга ще приносила гроші, але новинки витісняли її з рейтингів. Золота позначка «Бестселер» залишалася на обкладинці, проте щоденний графік повільно сповзав униз.

Віра з «Літереї» написала першою.

Читачі дуже чекають на вашу наступну історію. Зараз найкращий момент, щоб її почати.

Марта відповіла, що не хоче поспішати.

Звісно. Але тривала пауза охолоджує аудиторію.

— Я не фабрика, — сказала Марта вголос.

За кілька секунд прийшло нове повідомлення:

Ніхто не просить вас ставати фабрикою. Просто дайте читачам те, заради чого вони до вас приходять.

Марті здалося, що вона вже чула цю фразу.

Не від Віри. Від когось іншого.

Вона намагалася згадати, але пам’ять запропонувала кілька однакових розмов: редакторка, господарка квартири, продавчиня у книгарні, офіціант у кав’ярні. Усі вони стояли навпроти й говорили майже те саме.

Марта відклала телефон.

Наступного дня вона пішла до старої кав’ярні, де колись збиралися друзі. Їй хотілося сісти за знайомий стіл біля вікна, послухати їхні суперечки й дочекатися хоча б однієї думки, яку захочеться записати.

Кав’ярні не було.

За вказаною адресою працював салон весільних суконь. У вітрині стояли три манекени без облич. Один у пишній білій сукні, два — в однакових костюмах.

Марта перевірила карту.

Адреса була правильною.

— Тут раніше була кав’ярня, — сказала вона жінці, яка вийшла поправити сукню у вітрині.

— Може, давно.

— Я була тут кілька місяців тому.

— Ми працюємо вже п’ятий рік.

Марта хотіла заперечити, але побачила на стіні диплом із датою відкриття. П’ять років тому.

Вона знайшла у телефоні фотографії із зустрічей. На одній Тарас тримав келих, Катерина сміялася, а позаду мало бути вікно кав’ярні.

Тепер за ними висіли білі сукні.

Марта збільшила зображення. Обличчя друзів залишилися тими самими. Змінилося лише місце.