Розділ 4. Дев’ятнадцять

Четверту читачку звали Сова_опівночі.

Принаймні так вона називалася на «Літереї». На фотографії профілю сидів справжній птах із великими жовтими очима, а в бібліотеці було понад чотириста книг — від любовного фентезі до історичних романів і збірок поезії.

Уранці під першою главою з’явився коментар:

Незвично. Спочатку здалося складним, але момент, коли мати раптом інакше згадала похорон, зачепив. Читаю далі.

Марта перечитала ці два речення кілька разів.

Читачка помітила саме те, що мала помітити. Не красиву фразу, не загадкову атмосферу, не авторський стиль. Вона побачила тріщину, з якої починалася вся історія.

Марта відповіла:

Дякую. Далі тріщина стане більшою.

Сова_опівночі поставила сердечко.

Цілий день Марта працювала з дивним відчуттям, ніби десь поряд відчинили вікно. Одна незнайома людина читала її роман не тому, що її попросили, і збиралася продовжити. Четверо в бібліотеці не були успіхом, але вже не здавалися випадковістю.

Увечері Марта повернулася до видаленого початку.

Вона зберегла його в окремому файлі. Два абзаци були гарними, однак тепер, коли їх не стало, сцена справді починалася точніше. Анна сиділа навпроти матері й чула розповідь про похорон, на якому вони нібито стояли поруч. Проблема полягала в тому, що Анна пам’ятала той день інакше: мати до кладовища не приїхала.

Раніше читач мав спочатку зрозуміти, як вони пережили смерть батька.

Тепер відразу виникало запитання: хто з них помиляється?

Марта перечитала главу й визнала, що текст став кращим.

Це її заспокоїло.

Вона скоротила ще кілька речень, прибрала пояснення, яке повторювало вже зрозумілу думку, й перенесла одну важливу деталь ближче до початку. Жодна зі змін не спотворювала задум. Навпаки, під час роботи Марта відчула те давно знайоме задоволення, коли текст після правки стає щільнішим і починає дихати вільніше.

Наступного дня книгу додали ще двоє читачів.

Потім — ще один.

За тиждень у бібліотеках було дев’ять.

Сова_опівночі залишала коментарі майже під кожною главою. Вона ставила запитання, помічала деталі й кілька разів будувала припущення, небезпечно близькі до розв’язки. Інші читачі поводилися тихо. Вони заходили, перегортали сторінки й зникали зі статистики до наступного оновлення.

Марта навчилася розрізняти їх за рухом цифр. Якщо після публікації глави перегляди відразу збільшувалися на три, вона знала, що повернулися постійні читачі. Якщо число підстрибувало на один і більше не змінювалося, хтось новий відкрив книгу й закрив.

Таких було значно більше.

«Літерея» показувала, на якій сторінці люди найчастіше припиняли читання. Найбільше читачів губилося в третій главі — там Анна пояснювала колезі різницю між особистою пам’яттю та мовною пам’яттю суспільства.

Марта відкрила текст.

Розмова займала дванадцять сторінок.

Їй подобався цей діалог. Вона довго працювала над ним, вивіряла аргументи й навмисно не робила жодного зі співрозмовників очевидно правим. Але тепер спробувала прочитати сцену не як авторка, а як людина, яка ввечері випадково відкрила незнайому книгу.

На п’ятій сторінці Марта відчула втому.

Вона скоротила діалог до семи.

Наступного дня — до п’яти.

Головна думка залишилася. Зникли відгалуження, приклади й суперечка про те, чи може існувати спогад, для якого в людини немає слова. Марта перенесла частину матеріалу в наступні глави, хоча й підозрювала, що згодом не поверне його нікуди.

Після оновлення книгу додали ще троє.

У бібліотеках стало дванадцять.

Один із нових читачів написав:

Дуже цікава ідея, але місцями доводиться перечитувати. Може, простіше трохи? Без образ.

Марта відповіла, що не ображається.

І справді не образилася. Людина мала право сказати, що їй складно. Значно гірше було б, якби вона мовчки пішла.

Марта перечитала наступні глави й помітила, як часто герої висловлюють думку двома способами: спочатку точно, потім зрозуміло. Вона почала залишати другий варіант.

Замість «пам’ять не відтворює минуле, а легітимізує одну з його можливих версій» написала: «пам’ять не зберігає минуле — вона щоразу вибирає його заново».

Нова фраза була простішою.

Можливо, навіть сильнішою.

Таких речень виявилося багато. Марта виправляла їх одне за одним і щоразу відчувала невелике полегшення. Текст рухався швидше. Герої менше пояснювали й більше діяли. Таємниця виходила на перший план.

За кілька днів вона змінила анотацію.

Тепер вона починалася так:

Анна точно пам’ятає день смерті батька. Проблема лише в тому, що всі інші пам’ятають його інакше.