Розділ 3. Троє

Першою додала роман до бібліотеки сама Марта.

«Літерея» запропонувала це одразу після публікації. Велика зелена кнопка стояла під обкладинкою, і Марта натиснула її радше з цікавості. Число змінилося з нуля на одиницю.

Тепер її книга вже комусь належала.

Навіть якщо цим кимось була вона сама.

Другою стала Катерина. Вона надіслала повідомлення майже опівночі:

Додала. Почну читати на вихідних.

Наступного дня під першою главою з’явилося вподобання. Марта написала Катерині подяку, але та відповіла, що ще не заходила на сайт.

Отже, це був хтось інший.

Марта відкрила статистику. Сім переглядів. Один невідомий читач. Жодної інформації, крім маленької сірої фігурки замість фотографії. Незнайомець прочитав перший розділ, перейшов до другого, а потім зник.

До бібліотеки книгу не додав.

Марта оновила сторінку за кілька хвилин. Потім ще раз перед сном. Уранці показники не змінилися.

На третій день «Спільне вчора» додала Олеся з Гамбурга. Читати вона не збиралася, бо вже знала англійську версію, але чесно перегорнула всі три опубліковані розділи, щоб збільшити статистику.

— Тепер у тебе є міжнародна аудиторія, — сказала вона під час відеодзвінка.

— Одна читачка з Німеччини.

— Не применшуй своїх досягнень.

— Ти навіть не читатимеш.

— Я створюю видимість інтересу. Це теж підтримка.

Марта засміялася. Після розмови число в бібліотеках залишилося незмінним.

Три.

Вона вирішила, що просто поспішає. На міжнародному майданчику перші місяці теж були майже порожніми. Читачеві потрібен час, щоб знайти книгу. Алгоритму — щоб зрозуміти, кому її показувати. Крім того, на «Літереї» щодня з’являлися десятки нових творів. Не можна було викласти три розділи й очікувати, що натовп негайно кинеться читати.

Марта вивчила рекомендації для нових авторів. Платформа радила оновлювати книгу регулярно, відповідати на коментарі, вести блог і бути активною у спільноті. Особливо наголошувалося на стабільності: читач мав знати, коли чекати продовження.

Роман був завершений, тому дотримуватися графіка було легко. Щопонеділка, середи та п’ятниці Марта додавала новий розділ. Вона обрала сьому вечора — час, коли люди вже повернулися з роботи, повечеряли й могли спокійно читати.

Після кожного оновлення кількість переглядів трохи зростала. На два. Іноді на три. Одного разу — відразу на одинадцять, але згодом Марта зрозуміла, що більшість переходів зробила сама, перевіряючи форматування з ноутбука й телефону.

За два тижні книгу відкрили двадцять сім разів.

У бібліотеках — три.

Вподобань — два.

Коментарів — нуль.

Марта написала перший блог. Розповіла про те, як мова змінює пам’ять і чому одна подія, переказана різними словами, поступово стає кількома різними подіями. Наприкінці поставила запитання читачам: чи можна вважати спогад правдивим, якщо людина щиро в нього вірить?

Блог переглянули дев’ять разів.

Ніхто не відповів.

Наступний допис Марта зробила коротшим. Написала про іноземне видання роману, додала обкладинку та кілька цитат із відгуків. Цей блог відкрили чотирнадцять разів. Одна авторка залишила під ним сердечко, а за хвилину запросила Марту прочитати її книгу про дівчину, яка випадково потрапила до академії магії та виявилася істинною парою ректора.

Марта перейшла за посиланням.

У книги було двісті сімдесят тисяч переглядів.

На обкладинці високий чоловік у чорному стояв за спиною дівчини й тримав руку в неї на талії. Його обличчя ховалося в тіні, зате м’язи, здавалося, мали власне джерело освітлення.

Марта прочитала першу сторінку. Героїня проспала вступний іспит, облила ректора кавою, назвала його нахабою і ще не знала, що до кінця дня опиниться в його особистому кабінеті.

Під главою було сто вісімдесят чотири коментарі.

Половина читачів обурювалася поведінкою ректора. Інша половина вимагала, щоб він негайно поцілував героїню. Дехто встиг зробити і те, й інше.

Марта закрила сторінку.

Наступного вечора вона уважніше подивилася на головну «Літереї». Раніше обкладинки здавалися їй просто яскравим тлом, крізь яке треба було пробратися до потрібного розділу. Тепер вона почала читати назви.

«Наречена шейха на один місяць».

«Вагітна від колишнього боса».

«Його неслухняна секретарка».

«Продана владному дракону».

«Ректор для відмінниці».

«Полонянка без права на втечу».

Кілька назв містили слово «випадково». Ще більше — слово «його». Майже на кожній другій обкладинці чоловік дивився на жінку так, ніби вже придбав не лише її, а й будинок, у якому вона стояла.