Розділ 2. Чужою мовою

Першим читачем роману стала не людина.

Марта завантажила рукопис у програму перевірки, і та за кілька хвилин знайшла сімдесят три помилки. Більшість із них виявилися не помилками, а реченнями, яких програма не зрозуміла. Вона пропонувала зробити їх коротшими, замінити рідкісні слова звичнішими й прибрати неоднозначність.

Марта відхилила всі сімдесят три рекомендації.

Потім надіслала рукопис двадцятьом літературним агентам. Вісімнадцять не відповіли. Від двох прийшли чемні листи, у яких різними словами повідомлялося те саме: текст сильний, задум незвичайний, але агент не знає, як його продавати.

Один із листів Марта перечитала кілька разів.

Ваш роман вимагає від читача надто багато уваги. На жаль, сьогодні це значно обмежує його комерційні перспективи.

Вона зберегла лист в окремій папці. Не тому, що засмутилася. Навпаки — він здався їй майже компліментом.

Назву роману Марта змінювала дев’ять разів. Зупинилася на A Common Yesterday — «Спільне вчора». Обкладинку замовила молодій художниці, яку знала через знайомих. На ній не було облич, оголених плечей, силуетів на тлі місяця чи великих золотих літер. Лише дві майже однакові вулиці, що розходилися від однієї точки й зникали у різному світлі.

Художниця взяла небагато, але після оплати Марта два тижні ходила на роботу пішки, щоб не витрачатися на транспорт. Вона не шкодувала. Обкладинка була саме такою, якою мала бути: нічого не пояснювала і нічого не обіцяла.

Вичитувати англійський текст погодилася Елізабет, викладачка з Манчестера, з якою Марта колись познайомилася на конкурсі перекладачів. Грошей вона не взяла, попросивши натомість допомогти з українськими листами її діда, знайденими після смерті в старій скрині.

Працювали майже два місяці. Елізабет прискіпливо ставила коментарі на полях, але жодного разу не запропонувала спростити думку.

Після останньої глави вона написала лише одне:

I don’t know whether I understood everything. But I’ve been thinking about it for three days.

Марта вирішила, що кращої рецензії не отримає ніколи.

Вона самостійно виклала роман на великому міжнародному майданчику. Заповнила податкову форму, обрала категорії, встановила ціну, додала ключові слова та завантажила файл. Усі ці дії здавалися дивно незначними порівняно з тим, скільки часу пішло на саму книгу.

Платформа перевіряла рукопис дванадцять годин.

Уранці Марта побачила зелене повідомлення:

Your book is live.

Вона натиснула на посилання. Перед нею відкрилася сторінка з обкладинкою, назвою та її ім’ям. Нижче стояла кнопка придбання. Книга, яка ще вчора існувала лише у файлі на ноутбуці, тепер лежала на одній віртуальній полиці з романами померлих класиків, кулінарними довідниками, спогадами політиків і посібниками про те, як змінити життя за тридцять днів.

Марта купила один примірник.

Це було безглуздо, адже текст у неї вже був. Проте їй хотілося побачити, що станеться.

На електронну пошту прийшов лист із підтвердженням. У кабінеті авторки з’явився перший продаж. Після вирахування комісії Марта заробила трохи менше, ніж щойно витратила.

Вона засміялася.

Другий примірник придбала Елізабет.

Третій — хтось у Канаді.

Потім три дні не було нічого.

Марта перевіряла статистику вранці, в обідню перерву та перед сном. Графік залишався майже прямим. На десятий день з’явився перший відгук. Читач поставив три зірки й написав, що задум цікавий, але події розвиваються повільно, а фінал залишає більше запитань, ніж відповідей.

Марта образилася на три хвилини. Потім перечитала відгук і відчула вдячність. Незнайома людина витратила кілька вечорів на світ, якого раніше не існувало.

За перший місяць продалося одинадцять примірників.

За другий — сім.

На третій місяць невеликий книжковий блог опублікував огляд під заголовком «Роман, якому потрібен уважний читач». Авторка блогу сперечалася з Мартою, дорікала їй за холодність, хвалила мовну конструкцію світу й окремо навела те саме речення, яке колись з’явилося на звороті квитанції:

Людина помирає не тоді, коли замовкає, а тоді, коли від неї вже не чекають жодного нового слова.

Після огляду за два дні придбали сорок три примірники.

Марта сиділа на роботі, виправляла інструкцію до електрочайника й кожні п’ять хвилин оновлювала сторінку статистики. Число повільно збільшувалося. Сорок чотири. Сорок сім. П’ятдесят один.

Ніхто з цих людей не знав її. Вони не були друзями, родичами чи викладачами. Не ставили високі оцінки з поваги й не хвалили, щоб підтримати. Вони віддали гроші за можливість прочитати її слова.

Увечері Марта вперше купила вино дорожче за те, що зазвичай брала на зустрічі з друзями.

— За міжнародну славу, — проголосив Тарас, режисер без театру.

— За сорок три продажі, — уточнила Марта.