Розділ 1. Нуль читачів

У день вручення диплома Марті Левицькій тричі сказали, що перед нею відкритий увесь світ. Ніхто не уточнив, що батьківщина до цього світу не входить.

Уперше це промовив декан, потискаючи їй руку перед актовою залою. Він щиро пишався Мартою: червоний диплом, дві наукові публікації, перемога в студентському конкурсі перекладачів і жодної оцінки, нижчої за відмінну. Англійською вона говорила так, що викладачі іноді переходили на українську, аби не ризикувати власною репутацією. Німецькою — трохи повільніше, зате без акценту, який зазвичай пробачають іноземцям із ввічливості.

— Перед вами відкритий увесь світ, — повторив декан і подивився на неї з тією особливою сумішшю гордості та жалю, з якою університети випускають найкращих студентів, заздалегідь знаючи, що більше їх не побачать.

Удруге це сказала мати телефоном. Вона плакала, просила надіслати фотографії з дипломом і вже уявляла доньку якщо не в Берліні, то принаймні у Варшаві, у світлому офісі з кавовою машиною, медичним страхуванням і зарплатою, яку не соромно назвати родичам.

Утретє майже ті самі слова Марта прочитала в листі від кадрової агенції. Німецька компанія, що розробляла освітні програми, пропонувала їй роботу молодшої редакторки. Перші шість місяців — дистанційно, потім переїзд. Зарплати вистачило б на київську оренду, харчі, одяг і ще одну київську оренду, аби перша не почувалася самотньою.

Марта чемно подякувала й попросила кілька днів на роздуми.

Насправді думати їй не було про що.

Вона не хотіла їхати.

Не через страх, не через родину і навіть не через любов до країни в тому урочистому сенсі, в якому цю любов заведено вимовляти зі сцени. Їй просто здавалося неправильним витратити найкращі роки на те, щоб ретельно впорядковувати чужі слова. Вона хотіла працювати тут — у мові, якою сварилася, думала, бачила сни й розмовляла сама із собою. Хотіла не лише перекладати готові смисли, а створювати власні. Бути причетною до чогось, що ще не встигло стати минулим.

На випускному вечорі одногрупники обговорювали документи, квитки та співбесіди. Прага, Берлін, Гамбург, Краків. Назви міст звучали не як географія, а як дієслова майбутнього часу. Один залишався в університеті, бо мав родича на кафедрі. Ще двоє збиралися викладати мови онлайн. Решта їхали.

— А ти? — запитала Олеся, з якою вони п’ять років сиділи поруч.

— До столиці.

— А потім?

— А потім побачимо.

Олеся подивилася на неї з повагою, яку люди відчувають до чужої помилки, коли самі вже встигли зробити правильний вибір.

За два тижні Марта винайняла маленьку квартиру на восьмому поверсі будинку, що стояв достатньо далеко від центру, аби оренда не здавалася образою, і достатньо близько до метро, аби господарка могла називати розташування зручним. Із вікна було видно дах супермаркету, верхівки кількох дерев і шматок неба між двома новобудовами. У сонячні дні цього вистачало, щоб квартира здавалася світлою.

Першу співбесіду вона пройшла у видавництві. Їй запропонували вичитувати переклади, писати анотації та відповідати на листи авторів, не обіцяючи їм нічого конкретного.

— А згодом можна буде працювати над серіями? — запитала Марта.

— Звісно, — відповіла керівниця відділу. — Якщо добре себе покажете.

— А скільки зазвичай триває це «згодом»?

Керівниця трохи подумала.

— Одна дівчина в нас за три роки стала старшою редакторкою.

Зарплата молодшої редакторки була меншою за орендну плату.

У культурному журналі грошей не пропонували взагалі, зате обіцяли досвід, знайомства та можливість публікувати матеріали під власним ім’ям. На новинному сайті платили вчасно, але від Марти вимагалося переписувати чужі повідомлення так, щоб заголовок викликав тривогу навіть у людини, яка не збиралася читати текст. У перекладацькому бюро їй показали програму, що вже виконувала більшу частину роботи, і пояснили, що її завданням буде швидко виправляти найбільш помітні помилки.

— Тобто перекладати не треба?

— Навіщо? Машина перекладає.

— А я?

— А ви робите, щоб було схоже на людську мову.

Це була найкраще оплачувана пропозиція.

Марта погодилася.

Удень вона виправляла машинні речення. Повертала їм відмінки, узгоджувала часи, переставляла слова й видаляла конструкції, які жодна жива людина не вимовила б добровільно. За зміну крізь неї проходили договори, інструкції до холодильників, описи косметики, правила користування банківськими застосунками та листи компаній, які дуже шкодували про незручності, але не збиралися нічого виправляти.

Увечері Марта поверталася до міста.

Вона ходила на театральні прем’єри, навіть якщо квиток доводилося купувати замість вечері. Заходила до маленьких галерей, де художників було більше, ніж відвідувачів. Слухала дискусії в книгарнях, сперечалася з людьми, які вживали слово «дискурс» частіше, ніж вимагав зміст розмови, і все одно любила їх за саму потребу говорити про щось, що не мало негайної практичної користі.