Розділ восьмий

Стефанія

Студенти прийшли і наступного ранку, закінчувати з палатою, і ближче до обіду вона аж блищала чистотою. Я щасливо оглянула свої лікарські володіння. За час, що минув, до мене вже звернулось кілька пацієнтів, і поки що їм не потрібна була госпіталізація, але приємно розуміти, що їх не доведеться вкладати серед павуків і бруду.

З допомогою студентів я також розібралась з медичними технологіями, які існували в Кофленді. Ще кілька важливих підказок дав Найсвітліший Вед, і я могла почуватись набагато впевненіше.

На відміну від Землі, де покладатись на регенерацію – абсолютно марна справа, в цьому світі магія справді існувала і прискорювала природні процеси. Багато хто з обдарованих потребував тільки, щоб йому поставили на місце кістку або промили рану, а далі тіло поступово зцілювалось само.

Процес регенерації можна було спинити або спеціальними пристроями, або заклинаннями – і мені ще доведеться цьому вчитися, якщо я таки проводитиму операції. Не все можна вирішити прискореним заживленням!

Цілителі ж могли затягнути рану, вбити хворобу, знищити пухлину або принаймні продіагностувати її. Основна проблема полягала, що магів з таким даром – мало, особливо тих, хто підіймається бодай вище восьмого чи дев’ятого рівня.

У леді Алексії був сьомий. Про себе я могла сказати, що володію ніяким – але в цю саму мить, коли слова майже зірвались з мого язика, пальці засяяли магією. Найсвітліший Вед подбав про те, щоб бодай якийсь дар в мене та й був.

За його словами, доволі потужний, але все одно доведеться вчитися.

Книги по цілительству я ще планувала пошукати в бібліотеці, а поки що працювала інтуїтивно, послуговуючись багато в чому своїми знаннями з Землі. Виходило нібито непогано, але до мене ні з чим серйозним і не звертались.

Що ж, я хоч і любила складні медичні випадки, але не хотіла стикатись з ними зараз.

Достатньо пацієнтки у стазисі.

Я зайшла до неї після того, як спровадила студентів, і виявила, що просто біля ліжка чергує артефактор, Кіран. Він прийшов зранку, щоб оглянути решту пристроїв, обрав ще кілька, які може полагодити, і сказав, що сканувальник – я називала його рентгеном, – уже майже готовий, завтра встановлять назад, уже в нормальному стані. Я думала, чоловік давно пішов, але ні.

– Давно ви тут? – поцікавилась я, підходячи ближче.

– Не знаю, якось не стежив за часом. Випадково зазирнув, – здається, чоловік намагався виправдовуватися.

До пацієнтки його тягнуло ще з учора.

– Мені незручно, що ви стільки часу витрачаєте в лікарні, хоча, напевне, маєте повно роботи… – обережно натякнула я, але чоловік ніби й не почув ані слова з того, що я сказала.

– Що з нею? Вона видужає? – спитав Кіран.

Він притулив долоню до капсули стазису, і я напружено зиркнула на пальці чоловіка, що мало не проходили крізь купол.

– Гхм… Видужає, я думаю, але вам краще не торкатись цієї штуки. Я не впевнена, що воно не розблокується від сторонньої магії… – я взагалі не могла дати гарантій, як та капсула працює, і воліла не випробовувати долю зайвий раз.

– Не хвилюйтесь, для цього треба спеціальний імпульс послати. Я розробляв ці капсули і можу гарантувати їх справність, – запевнив мене артефактор, але про всяк випадок прибрав руки. – Коли вона мала б прийти до тями?

Не знаю, чим дівчина так зачепила його, але винахідник буквально очей з неї не зводив, і мені здавалось, що повітря між ним та непритомною буквально потріскувало від напруги.

– Тут все налаштовано так, щоб стазис зійшов, коли їй покращає, але конкретні терміни я не можу описати, – зітхнула я. – Дівчина сильно постраждала. Повноцінно прооперувати тут її не вдалося. Для цього потрібна команда…

– Знаєте, у мене є знайомий винахідник… А в нього – друг-цілитель, він взагалі-то мешкає доволі далеко звідси, але міг би приїхати і оглянути її. Якщо ви не будете проти.

Якщо це хороший цілитель, то я тільки радітиму! З моїм-то вмінням користуватись чарами, стазисними капсулами і всім, з чим я стикаюсь в цьому світі.

– Звісно, не буду. Думка професіоналів надзвичайно цінна, і мені б хотілось, щоб на хвору подивився хтось компетентний. Крім того, якщо оперувати повторно, то мені теж знадобиться допомога.

– Я обов’язково з ним зв’яжусь! – запевнив мене Кіран.

– Дякую… Вибачте, я вже мушу йти, – я зиркнула на двері. – На мене, боюсь, чекають.

– Чезаре? – артефактор посміхнувся. – Звісно. Не маю права вас затримувати. Ем… Ви не проти, якщо я трішечки затримаюсь тут?

– Звісно, не проти, – похитала головою я. – Тільки прошу вас зберігати обережність з капсулою і не тривожити пацієнтку.

– Я просто посиджу поруч.

– Гаразд, – це здавалось мені дивним, але щось у погляді чоловіка переконало мене, що він не нашкодить пацієнтці.

Сподіваюсь, я не помилилась в ньому, і Кіран – справді хороша людина, чи якої він там раси.

У мене на сьогодні був запланований обід з Чезаре, і я заборонила собі шукати відмовки, тому, залишивши Кірана, поспішила до нашої з Соломійкою кімнати.