Розділ сьомий

Чезаре

Мені дуже хотілось бути зі Стефанією привітним і чемним, але чаювання виявилось невдалим. Мої думки крутились довкола предмету, який я поклав в невелику нейтралізуючу артефакторську скриньку. Коли я тримав річ в руках, відчуття були такі, ніби вона намагається мене вкусити, присмоктатися до магічних потоків і витягнути з них дар. Можливо, це лише дурнувата фантазія, страх, що виник через халепу з заклинанням, складно сказати.

Але це однозначно не радувало.

– Все гаразд? – зрештою спитала Стефанія. – Досі погано? – вона обережно торкнулась моєї руки, але не відсмикнула пальці, як зробила б це з самого початку, а погладила – ніжно, ласкаво, ніби намагаючись мене заспокоїти.

Я не втримав теплу усмішку, вона сама собою заграла на вустах. Від доторків Стефанії віяло приємним теплом. Давно я не відчував такого.

Здавалось, якщо замружитись, я міг побачити полотно сили, що тягнулось від неї до мене. Звісно, цього не може бути, бо я добре керую своєю магією, і ми точно не пов’язані. Але мріяти про такий зв’язок – завжди приємно, а Стефанія – саме та жінка, з якою хотілось би це мати.

Однак зараз навіть її близькість не могла остаточно розвіяти хмари, що згрудились над нашими головами.

Можливо, Мелані не так вже й помилялась, коли казала, що гості з Землі можуть бути небезпечними для нашого світу.

А я ще казав, що у неї параноя… Не вголос і не їй в очі, звісно. Хай би яким впевненим не був мій статус, з королівною краще не сваритись зайвий раз, наслідки будуть не з приємних.

– Напевне, я навідаюсь до артефактора просто сьогодні, – вирішив я. – І заодно попрошу його допомогти мені з помивкою Сніжка.

– Ох, – сплеснула долонями Стефанія, – що такого поганого зробив цей чоловік?!

– Нічого, – я теж трішки розвеселився. – Мити Сніжка не така вже й страшна кара!

Стефанія виразно подивилась на цю гору білої – теоретично, бо зараз Сніжок був радше грифельно-сірим, – шерсті.

– М-м-м, не впевнена, що можу з цим погодитись, – протягнула вона.

– Ми з Кіраном – так звати нашого артефактора, – давні друзі, – пояснив я, – він допомагав мені влаштуватись у Кофленді. Це великий подвиг з його боку, між іншим, бо не можна назвати його генієм соціальних взаємодій. Тож він просто допоможе мені по старій пам’яті. І поки ми купатимемо Сніжка…

Пес спробував залізти під стіл.

– Я хотів сказати, доки ми гулятимемо там, де щойно пройшов свіжий дощик і повно калюж! – виправився я, і самоїд нашорошив вуха. – То зможемо обговорити і артефакт з землі, що б воно не було, і заодно медичне обладнання. А потім я повернуся.

– Гаразд, – Стефанія усміхнулась. – Я чекатиму. Поки що спробую розібратися з якимись побутовими справами…

– Простеж за студентами. І я приведу їх і наступного разу, – пообіцяв я, – нехай звикають до праці, вона, кажуть, облагороджує.

– Не впевнена, – закотила очі Стефанія, – що вони погодяться з цими словами, але гаразд, я постараюсь донести до них цю просту істину.

– Не всім, ох, не всім судилось втямити, наскільки добру справу для них я роблю, коли відправляю займатися ділом, а не просто вилежувати десь боки, – поцокав язиком я. – Гаразд. Піду… Якщо щось трапиться, посилай магічне повідомлення, гаразд?

Стефанія якусь мить виглядала розгубленою, а потім кивнула.

– Обов’язково. Але я сподіваюсь, що нічого не трапиться. Магічні повідомлення не зовсім в моїй компетенції. Ще пошлю не туди…

– З таким потужним даром? – фиркнув я. – Ну, хіба що випадково ці слова почує вся академія. Як через рупор.

Стефанія відповіла дещо натужним сміхом. Можливо, якби у мене під рукою не було небезпечного магічного артефакту зі світу, шлях до якого варто б перекрити раз і назавжди, я б поцікавився, що не так і чому вона настільки напружена, але зараз всі думки вже відлетіли деінде, тому я спішно попрощався з дівчиною, начаклував повідець для Сніжка та поспішив до Кірана.

Артефактор мешкав на території академії, але, не бажаючи надто часто зустрічатися зі сторонніми людьми, яких відверто недолюблював, обрав в якості житла велетенські підвали. Там йому було де розвернутися.

На відміну від підвалів палацових, академічні ніколи не використовувались як в’язниця. Тут проводились експерименти, варили зілля, зберігали продукти. А зараз можна було на кожному повороті наштовхнутися на артефакти. Кіран постійно намагався зробити життя Кофленди кращим – сни про винаходи і техніку інших світів не давали йому спокою. Іноді мені здавалось, що він у цьому втоне.

Я не сумнівався, що друг зараз поглинений черговою розробкою, тому не став навіть гукати його, а сам штовхнув двері до зали, де зазвичай працював Кір.

Всередині було темно. Я пройшов кілька кроків, запалив магічний світлячок… І відскочив, затріпотівши крилами, бо на мене вищирився велетенський червоний дракон.

– Гр-р-р! – клацнув він кілька разів зубами, не зводячи з мене погляду налитих кров’ю очей, що явно видавали: дракон не в найкращому гуморі.

– Претемний боже, Кіре! – вигукнув я, про всяк випадок прикриваючи собою самоїда.