Розділ шостий

Стефанія

Розмова з ректором мене не засмутила і не здивувала. Ніхто і ніколи не поспішає допомагати лікарям, аж доки їх самих не притисне.

Гаразд, є волонтери. Проте їх мало, і дуже рідко вони сидять в вищому керівництві чи то країни, чи то міста, чи то бодай навчального закладу, ще й готові дійсно слухати медиків і реагувати на їх потреби, а не намріюють собі ідеальну картину, що вони нібито повинні передати, і намагаються виконати план, який тримають в голові.

Можливо, певною мірою це варто вважати планом вихваляння.

Тому я вирішила, що відмиватиму все самотужки. Принаймні, привести до ладу вікна, повикидати мотлох, позмітати пил та павутиння мені під силу, а там видно буде.

Про те, що я переоцінила свої сили, я задумалась тоді, коли вимела цілу купу порохів з-під ліжок, а довкола не стало навіть трішки чистіше. Сюди б якусь магію, але я не вміла нею користуватись. А просити Чезаре про допомогу – незручно.

Напевне, можна сказати, що мені дуже пощастило: крилатий лорд прийшов сам. З халепою, звісно, зате, коли я відмила його крило від карамелі та обережно висушила пір’я, шкодуючи, що тут нема ніякого фену, аби прискорити процес, могла з чистим серцем погоджуватись на допомогу.

Доки Чезаре не було, я провела трохи часу з Соломійкою. Ми погуляли довкола лікарні, роздивились все довкола, повечеряли, і донька схопилась за першу-ліпшу книжку, щоб почитати на вечір. Я ж почула щасливий гавкіт Северина Августуса і зрозуміла, що до нас прибула допомога.

Чезаре справді знайшов добровольців, що працюватимуть в лікарні, зрозуміла я. Ціла група студентів, озброєних ганчірками, швабрами, віниками, губками та купою іншого прибирального приладдя, вже чекала на порозі лікарського корпусу. Сніжок носився довкола свого господаря і намагався облизати всіх, до кого лише дотягувався.

– Я обіцяв Сніжку прогулянку, – пояснив Чезаре, – тому прихопив його з собою. А це мої карамельні варвари.

– Ми не хотіли, лорде Чезаре! – хором видали студенти.

– Нічого, терапія працею ще нікому не завадила, – заявив Чезаре. – Розходьтесь по палатах, думайте, що там можете зробити, і облік теж проведіть, ми маємо знати, що є у леді Стефанії. Можливо, вас ще цим доведеться лікувати.

– Ми не плануємо хворіти, – фиркнув один зі студентів. – Ми просто допомагаємо жінці, що вам подобається.

Я відчула, як починають горіти мої щоки.

– Шановні, – промовила з натиском, – ви щось дуже багато базікаєте. Це ви такі хоробрі після того, як цукру наїлися? Давайте, до справи!

Навіть з місця не зрушили, паразити.

– До справи, – підігнав їх Чезаре, і це, на щастя, виявилось ефективним. Студенти розбрелись по палатах.

Соломійка, визирнувши до коридору, поцікавилась:

– Мам, а я можу допомогти?

– Сонечко, тобі краще зараз просто відпочити, – зітхнула я, картаючи себе за те, що знов не можу проводити з донькою стільки часу, на скільки вона насправді заслуговує. – Хочеш, можеш посидіти зі Сніжком?

Дитина, звісно, сприйняла цю новину як радісну, бо задоволено заплескала в долоні. Чезаре пустив до неї Северина Августуса, і донька з собакою втекли до кімнати, яку виділили нам під проживання.

– Мені доведеться постаратися, щоб виділяти їй достатньо часу, – зітхнула я. – Не хочу бути поганою матір’ю, але іноді мені здається, що бути хорошою і водночас бодай якимось лікарем – майже неможливо… Соломії потрібно знайти школу, а я навіть не встигла запитати ректора про те, чи є якесь навчання при академії для дітей працівників.

– Є невелика група, – кивнув Чезаре. – Я іноді викладаю там основи магії. Звісно, для старших дітей та школа підходить не дуже, вони вступають у столичні, але Соломію можна було б віддати туди. Років до десяти з дітьми справляється леді Партон.

– О, це чудова новина! – видихнула я. – Ти можеш нас познайомити?

– Звісно. Правда, зараз там навряд чи багато навчання, бо справа ж іде до літа. Діти займаються на місяць менше за студентів.

– Думаю, колективні розваги з ровесниками приємніші, чим постійно крутитись біля зайнятої матері. А так, ми могли б підлаштувати графік…

– Можливо, – кивнув Чезаре. – Я не надто знаю, як правильно поводитись з дітьми. У мене завжди було достатньо гувернанток, але я мріяв про час, коли можу просто побути наодинці.

– Я в школі теж не надто прагнула стирчати у будівлі, особливо коли погода хороша, і бути постійно під наглядом. Лише з часом зрозуміла, наскільки навчання важливе… А вміння спілкуватись з дітьми приходить, коли з’являються свої. Не завжди, але частенько.

– Сподіваюсь, мені вдасться одного разу стати хорошим батьком.

– Можеш розраховувати на мою допомогу!

Господи боже, що я несу? На яку таку допомогу? В чому, в становленні батьком?!

«Аякже, – погодився Найсвітліший Вед. – Сподіваюсь, отой боже, якого ти згадуєш, це я, і я дуже навіть схвалюю ваше сумісне батьківство. Спочатку Соломійка, а потім і народите когось».

Коли в мене буде можливість особисто побачити це божество, я його покусаю і подряпаю, чесне слово. Бо я вже цілком заслужила право на помсту.