Розділ третій

Чезаре

Я прокинувся від гучного стуку в двері. Випірнув зі сну, але ще довго не міг зрозуміти, де знаходжусь, і поступово збирав думки докупи.

Важко звикнути до того, що ти повноцінний, із плоті та крові, і маєш два крила, які, між іншим, втомлюються, якщо літати занадто багато.

Що ж, для того, щоб допомогти прекрасній леді, я б повторив цей політ ще раз. Тим паче, що втомився я точно не через леді Стефанію, а через практику для своїх студентів, які вирішили, що витріпати всі нерви своєму викладачу – їх життєва ціль.

Бойові практики, коли маєш зупиняти безліч дурнів, що не вміють або не хочуть вчитися контролювати свою силу, це невесело.

Або зовсім сумно, коли в академії нема жодного пристойного цілителя.

«Ти сам погодився на це, – нагадав мені Ліонель. – Міг би одружитися з королівною. Кажуть, Її Високість Мелані досі чекає на тебе з розкритими обіймами».

­­– Я не надто розділяю її пориви.

«Вона симпатична дівчина».

– Тоді сам і одружуйся.

«Пробач. Кохання всього мого життя та безсмертя не пробачить мені такої зради, а Мелані такого нахабства, і я не знаю, для кого це закінчиться найгірше».

Для Кофленди. Королівна, звісно, має поганенький характер, але іншої правительки у цієї чудової землі поки що нема. І навряд чи буде, хіба що Її Величність зволить народити собі наступницю. Можна ще згадати про її матір, що формально зараз займає трон…

Але це марна справа. Всі розуміють, що Кофленда повністю в руках Мелані, а вона поки не поспішає шукати собі короля та продовжувати рід. Не хоче, щоб у когось з’явилось ще більше причин та можливостей її позбутись.

Я добре знав, що таке боротьба за трон. Зрештою, я народився принцом, спадкоємцем, якого батько намагався виховати за своєю подобою. Дві мої сестри мали все життя провести в моїй тіні.

Одну з них це не влаштовувало.

Селена знищила всю нашу родину – і, зрештою, втратила саму себе. А Наталісса, наша наймолодша, зайняла трон. Я ж багато часу був просто привидом, аж доки життя – чи, точніше, посмертя, – не подарувало мені другий шанс.

Я не просто став чаклуном Володаря Безодні. Від нього в дар я отримав своє тіло, тільки трохи видозмінене, з чорними крилами за спиною, і завдання: вирушати до Кофленди, нести туди світло знань про темряву, як би це дивно не звучало, і багато-багато роботи.

В двері знову постукали. Я зрозумів, що спати більше не вдасться, і рушив відчиняти двері. Сподіваюсь, це справді щось важливе.

В коридорі стояв один з моїх підлеглих, Рональд, молодий бойовий маг, що тільки нещодавно випустився з академії і не хотів шукати собі місце деінде. Він розгублено скуйовдив своє і без того розпелехане каштанове волосся і повідомив:

– Цілителька прибула.

– Я в курсі, – позіхнув я, поправляючи свою сорочку та розминаючи крила. – Леді Стефанія сьогодні у мене в гостях. Сподіваюсь, її покої вже готові. Безкрилим у цій вежі точно не місце.

Рональд заморгав.

– Яка леді Стефанія? – поцікавився він.

– Цілителька, що прибула до нас порталом. З донькою. Хто ж ще.

– Кхм, – Рональд роззирнувся. – Лорде Чезаре, як би це вам сказати. Там прибула леді Алексія. Цілителька. Що має працювати у нас в академії.

Я спохмурнів.

– Вона надала офіційні папери, – продовжив Рональд.

Ті, які я вчора не спитав.

– І там зазначено рівень дару. Сьомий, як нам і обіцяли.

– Це ж треба, – похмуро кинув я.

Стефанія жодних документів не показувала. Але одного випадкового доторку до неї вистачило, аби зрозуміти, що рівень дару там високий. Думаю, вищий за той сьомий, про який балакало наше керівництво. Четвертий, а то і третій – а це, поза всяким сумнівом, набагато краще. Крім того, Стефанія виглядала досить юною, отже, їй є куди розвиватися…

– Що ж. Ймовірно, трапилась якась помилка, – похмуро сказав я. – Рональде, де леді Алексія? Зараз я приведу себе до ладу та спущусь до вас. Нехай вона мене дочекається.

– Звісно, лорде Чезаре. Як накажете, – хлопець низько вклонився.

Напевне, я ніколи не зможу відучити його від цієї дурнуватої та абсолютно неправильної звички. Ненавиджу, коли переді мною схиляють голову, дратує просто неймовірно.

Але я не став робити йому зауваження – по-перше, це не мало жодного сенсу, по-друге, могло ще й образити хлопця. Натомість повернувся до кімнати, і саме вчасно, щоб побачити Стефанію, що визирнула з кімнати.

– Щось трапилось? Ви виглядаєте сердитим, – відзначила вона.

– Нічого… За винятком того, що зараз на мене чекає жінка, що назвалась цілителькою, яку запросили до академії, і вона, здається, надала потрібні документи моєму помічнику.

Я починав цю фразу як жарт, але, помітивши, як спохмурніла Стефанія, зрозумів, що все не так просто. Ельфійка швидко взяла себе в руки і продемонструвала мені спокійну привітну усмішку, але в голосі відчувалась напруга.