Розділ другий

Стефанія

Новий світ дивував – як, власне, і абсолютно чітке відчуття того, що це справді інша реальність, а не все, до чого я звикла.

Два сонця світили яскраво, але було не дуже спекотно. Я зиркала на них час від часу, задаючись питанням, яка зараз пора року. Довкола – повно соковитої зелені, але деякі трави я не могла впізнати. У нас таке не росло. Ось – знайомі ромашки, а поруч з ними – дивна квітка з вигнутим пагоном. Береза, що виглядала так, ніби її пересадили просто у мене з-під вікон лікарні, і одразу ж дерево з корою, що мала дивний фіолетовий відтінок…

Я не зважувалась задавати запитання, адже не знала, чи можу видавати своє іншосвітянське походження, а от Соломійку було неможливо зупинити.

– Що це за дерево? – охнула вона. – Фіолетове! І в нього є лілове листя!

– То квіти такі, – пояснив Чезаре. – Весна ж. Потім вони опадуть, і листя буде нормальним, зеленим. А кора такого кольору, тому що вона насичена спеціальними речовинами. Якщо обережно брати її по шматочках і товкти у ступці, то виходитиме фіолетовий порошок, найкраще кровоспинне у Кофленді. Твоя матінка може розповісти тобі більше, вона ж лікар.

Матінка-лікар, тобто я власною персоною, уважно ловила кожне слово, роблячи вигляд, що для мене це все не новина. Потім треба пояснити Соломійці, що ми зараз у небезпечному місці, де варто уважніше стежити за словами.

І розібратись, куди нас занесло.

Я раділа, що донька зі мною, але не могла припинити хвилюватися. Адже я забрала її з собою у невідомість, і ніхто не скаже, що на нас чекає тут.

– А що таке Кофленд? – спитала Соломійка, повиснувши на руці крилатого лорда.

Чезаре зиркнув на неї, ніби не грізно, а ласкаво.

– Кофленда, – виправив дівчинку. – Це країна всіх свобод. Земля, на якій ми знаходимось і куди прямують всі, хто хоче не лише використовувати свою магію, а й навчитись новому. Ми, звісно, не дуже велика країна, зате таких могутніх чарівників ти ніде не зустрінеш. За легендами, у Кофленду приходять навіть боги, виходять на площі Семи Воріт, що у столиці.

– А столиця далеко?

– Години дві верхи звідси. В тебе буде можливість там побувати, бо студенти академії частенько вирушають до столиці на практику. Можливо, леді цілительці доведеться супроводжувати групи. Все-таки, бойові практики – річ травматична.

Ми наблизились до велетенської будівлі, що, як я зрозуміла, і була академією, про яку говорив Чезаре. Деякі шпилі, здавалось, прагнули сховатись від мого допитливого погляду аж у хмарах. Кілька веж – покручені, з кількома завитками, інші – прямі, але такі вузькі, що невідомо, як там вміщався бодай хтось.

– Вражає? – спитав Чезаре, помітивши захват на моєму обличчі. – Так, Центральна академія Кофленди вартує уваги… Я мешкаю он в тій вежі, – він вказав на ту, що здалась мені покрученою і вищою за інші. – Туди, правда, трохи далеко йти, тому, якщо ви не проти, я б відніс вас на руках. Але двох водночас не вийде.

– Залишати дитину одну на землі я точно не дозволю, – одразу відказала я. – А змушувати чекати там… Ні. Можливо, є якийсь більш традиційний шлях? Наприклад, пішки?

Чезаре зітхнув.

– Звісно, є. Але це дуже далеко. Шлях тисячі сходинок навряд чи буде легким для леді.

– Зате мені не доведеться розставатися з донькою.

– Матусю! – Соломійка схопила мене за руку. – Будь ласка! Я не хочу йти по тисячі сходинок, – і тихіше додала: – Я спатки хочу…

Соломійка виразно позіхнула і потерла оченята. Моє серце майже здригнулось від жалощів, але я швидко нагадала собі, що не повинна ризикувати. Чоловік, якого я ледь знаю, збирається рушити наодинці з моєю дитиною… Нізащо!

Так, Чезаре виглядає привабливим і нібито добрим, але це нічого не означає. Петро теж до певного моменту не викликав у мене підозр. У незнайомому світі я нічого не зможу протиставити крилатому лорду. Як тоді захищати власну доньку?

Звісно, я збиралась сказати це йому просто в обличчя, але чомусь, коли відкрила рот, з вуст зірвались зовсім інші слова.

– Ні, – не своїм голосом сказала я, – ми не здолаємо тисячу сходинок, це точно… Надто втомлені з дороги.

Мною хтось керував. Ці слова мені не належали.

«Правильно, – погодився уїдливо Найсвітліший Вед, – вони мені належать, тому що я не даю тобі зробити велетенську дурницю. Чезаре можна довіряти! Я ніколи не зводжу у пари паршивців, які викрадатимуть дітей».

Та чому я маю цьому вірити!

– Я зачекаю вас тут, – продовжила я, змушена говорити під диктовку нахабного божества, чи хто він там був. – Ви поки занесіть доньку. Тільки, прошу вас, переконайтесь в тому, що вона буде в безпеці, і її ніщо не налякає! Будь ласка! І подбайте про те, щоб вона не сиділа прямо біля вікна, бо ваша вежа дуже вже… Закручена, як на мене.

Чезаре ніби і не помітив мого хвилювання. Він з повагою вклонився і запевнив:

– Я подбаю про те, щоб з юною леді все було гаразд, обіцяю вам, Стефаніє. Прекрасна юнко, – він посміхнувся Соломії, – як я можу до вас звертатись, до речі?