Розділ перший

Стефанія

Вирок судді досі гримів у мене в вухах. У мене відбирають доньку.

Я вчепилась пальцями у рукомийник і подивилась на власне відображення. У графітових очах кружляла буря. Історія, що здавалась мені чужим кошмаром, прийшла тепер і в моє власне життя.

– Стеф, – Марія, моя колишня пацієнтка, а нині подруга і за сумісництвом адвокатка, спробувала мене заспокоїти, – ти маєш право бачитися з дитиною. Забирати Соломійку на вихідні. Ще не все втрачено. Я попереджала, що в нього дуже сильні аргументи. Але ми будемо боротися до кінця, чуєш?

– Він доньку не віддасть. У мене нема жодного шансу.

– Ну… може, це й на краще? Зрештою, вона йому рідна…

Я повернулась до Марії і обдарувала її таким поглядом, що адвокатка позадкувала.

– Залишу тебе саму, – пискнула вона зрештою і вискочила до коридору.

Я кивнула, відвернулась і, коли двері зачинились , міцно замружилась. По щоці стекла самотня сльоза.

Вона йому рідна. А мені ні. Улюблений аргумент судді, який тепер повторила мені та, що мала захищати мої інтереси і, що головне, інтереси дитини.

…Ми з чоловіком познайомились, коли Соломійці було три з половиною роки. Її матір після аварії потрапила в нашу лікарню. Врятувати не змогли. Це була не моя пацієнтка, але я побачила дівчинку, що плаче в коридорі, і підійшла втішити.

Так познайомилась з Петром. Він гарно залицявся, а Соломійка швидко прив’язалась до мене. Я до неї – взагалі з першої ж зустрічі. Ми швидко розписалися. Я сподівалась, що знайшла рідну душу. Він поліцейський, я – хірургиня.

Через півроку Соломійка назвала мене мамою. Я вдочерила її, не засумнівавшись ні на мить, що потрібна цій дитині. Як раптом щось трапиться з Петром, в неї буду я, і навпаки. Юридично безпечніше.

А потім він показав своє справжнє обличчя.

Коли діло дійшло до розлучення, адвокатка запевняла мене, що його біологічна спорідненість з дитиною – не аргумент. Ми рівноправні батьки. Однак аргументами виявилось інше. Соломійці всього сім, вона не так давно мене знає. Я – самітниця, а у Петра повно рідні, що допомагатиме з дитиною. Я вічно зайнята на роботі, не в лікарню ж дитину тягнути. А потім ще й почались проблеми на роботі, мене звинуватили в такому, що й на вуха не натягнеш… «Не смій сперечатися з поліцейським», – заявив Петро. Перевертень у погонах!

– Ненавиджу! – прошипіла я. – Клята система! І що тепер робити…

– Помолися, доню, – порадила мені якась жіночка, виходячи з кабінки – я й не знала, що тут ще хтось був. – Тебе почують і допоможуть.

– Почують, аякже, – прошипіла я. – Де б то знайти такого бога, який справді допоможе! І що він зробить?! До іншого світу мене телепортує разом з дитиною?!

– А ти хочеш? – спитав хтось насмішкувато за спиною.

– Хочу! – вигукнула я. – Хочу! Дитину забрали, з роботи ось-ось звільнять, а якщо я продовжу боротися, то він взагалі мене засадить! Тут тільки інший світ і помо…

Я затнулась. Голос за спиною, дійшло до мене раптом, належав чоловікові. Що він забув у жіночому туалеті? Та я зараз… Ну, поліцію не покличу, але він у мене точно дістане.

Стрімко озирнувшись, я побачила привабливого високого незнайомця. Виглядав він… Гарно, але дивно. Довге пряме темне волосся, мало не до поясу, світла мантія. Вуха гострі. Цікаво, це такі накладки правдоподібні чи пластика?

Виглядав чоловік так, ніби втік з якогось фентезійного фільму. Косплеєр? Та яка різниця!

– Шановний, – прошипіла я, – вийдіть з туалету. Це жіночий. А ви на жінку ніяк не схожі.

– То дивлячись кого питати, – усміхнувся мені він. – Мене звати Найсвітліший Вед…

– Чому мене має це хвилювати?

– І я – бог кохання.

Я моргнула. Потерла очі. Пригадала книжку, яку колись читала і бачила там це ім’я. Головний герой… Що за дурниці. Мені мариться на нервах? Так, від яких там захворювань можуть початися активні галюцинації?

– Це з тієї книжки, так? – хрипко поцікавилась я, тручи скроні. – Ви фанат чи як?..

Найсвітліший Вед простягнув руку, і на пальцях у нього заграли вогні. Гаразд, на фокуси не схоже. Отже, точно мариться. Невже Петро мені щось встиг підмішати? Він може, я його добре знаю.

– Справжній бог, – пояснив Вед, гасячи полум’я і замість нього випускаючи світлу силу.

– А де тоді Претемний Ліонель? Ви ж завжди… Парочкою ходите…

– Зайнятий він зараз, – скривився Вед. – Варлоком своїм новим. І я пропоную тобі угоду. Я перекину тебе з донькою до іншого світу. Натомість ти станеш моєю чаклункою. Виконаєш одне простеньке завдання. Закохаєш в себе одного крилатого лорда. Згодна?

– Ви це серйозно? – перепитала я, досі не до кінця розуміючи, що відбувається і чому він мені це все пропонує.

– Цілком, – заявив мені Вед. – Невже я схожий на того, хто жартує?

– Ти схожий на глюк!

Вед посміхнувся.

– Тоді ти нічим не ризикуєш. Ну то як?