"Мертве" море

Ольга сиділа на лавці біля яхт-клубу та, впівоберта відкинувшись на спинку, у роздумах дивилася на море. Після виписки з клініки відбулося багато подій. Найголовніша з них — Ольга, нарешті, усвідомила, що багато років жила в деструктивних відносинах. Хоча ні, найголовніша подія останніх часів була в тому, що вона нарешті знайшла в собі сили розірвати павутину ілюзії “щасливого” спільного життя. Саме так, саме павутину тієї самої  ілюзії щастя. Попри те, що з того часу пройшло майже декілька місяців, Ольга досі не могла прийняти кілька фактів. По-перше, як вона, розумна та досвічена молода жінка не змогла розгледіти, що її життя - лише ілюзія? А, по-друге, як вона… така уся з себе розумна, не помітила, що нею просто… користуються? 

Ці питання роїлися в голові, як зграя наполегливих комах. Навіть коли Ольга намагалася відмахнутися від кусючих комах, вони… здавалося, на деякий час відлітали, щоб накинутися знову. Ще з більшою наполегливістю. 

Тому Ольга одного дня вирішила поставити усі крапки над “і”, тому приїхала сюди на узбережжя моря. На дворі стояла незвично тепла зима… Хоча місцеві на всі голоси казали, що зима “дуже холодна, бо на дворі майже “мінус нуль”. Для Ользі було дивно все: теплий клімат, у якому є таке поняття як “мінус нуль”, стиглі цитрусові, що росли вздовж доріг немов бур’ян, незвична мова, звичаї… Але у всьому цьому було те, що гріло душу — море. 

Коли Ольга тільки наважилася на втечу, вона вважала що доведеться різати "по живому", виривати роки спільного життя з серця з "м'ясом та кров'ю"... А за фактом вийшло так, що вона тихо розчинилася в заході, назавжди покинувши не лише місто, а й країну. 

Сидячи біля моря, Ольга згадувала, як вона тікала з минулого. Тоді вона безжально обривала контакти та блокувала тих, хто намагався наставити її на "шлях істинний", а по факту — намагався повернути до зручного минулого життя... Зручною для оточення. Для самої Ольги це було болото. Це вона теж з жахом усвідомила. Нечисленні подружки просто користувалися нею, як... як безплатним помийним відром для вихлюпування своїх сміттєвих проблем. 

По спині Ольги пробігли мурашки, коли вона згадала, як закляті подружки методично "зливалися" одна за одною, як тільки допомога знадобилася самої Ользі. Так Ольга виявилася одна, сам на сам зі своїми проблемами. Згадувати це було дуже неприємно, але ... потрібно! Потрібно пам'ятати, що життя одне та краще залишитися на самоті, ніж роками терпіти таку "дружбу": однобоку, односторонню, яка вимагає постійно комусь "давати" та нічого не отримувати натомість.

Інтуїтивно Ольга рвонула до знайомих за тридев'ять земель, майже за три тисячі кілометрів від її колишнього життя бо… бо поряд було море! Вона відчувала: так треба, так добре, так правильно для неї, а не для когось. Сидячи в мінівені та дивлячись на поля й ліси, що пробігали за вікном, Ольга ще дуже неясно уявляла де і як вона буде шукатиме "справжню себе". Ольга навіть не уявляла, яка вона є насправді. Занадто довго від неї вимагали бути "корисною" та "зручною".

А ще Ольга добре запам'ятала всі рекомендації лікаря-привида зі старої дореволюційної клініки, деякі корпуси якої за довгі роки стигли перетворилися на самісінькі руїни. Перед очима Ольги пробігли спогади про руїни, які так моторошно виглядали через високі дерева величезного, теж дореволюційного, лікарняного парку.

За час лікування доктор-привид Геннадій Вадимович приходив у яскравих та неймовірно реалістичних видіннях кілька разів. Перший раз лікар прийшов першого дня госпіталізації. Причому, одразу прийшов разом зі своєю "світою". Ох, Ольга досі пам’ятала яскраву виставу про “костиліки”! 

Вдруге лікар з'явився через кілька днів. Як і вперше Геннадій Вадимович стояв перед вікном, заклавши руки на спину.

— Ну-с, голубонько Оленька, трохи огледілися у нас тут? — З усмішкою запитав лікар та його очі за склом окулярів, у тонкій оправі із золотистого металу, зайшлися доброю сіточкою зморшок. — Бачу-бачу, що лікування почалося: на щічках рум'янець з'явився, й ручки... А, протягніть-но, дорогенька, ручки вперед...

Ольга слухняно простягла руки.

— Так-с, так-с, сам бачу, що треморочок слабший став... — схвально примовляв Геннадій Вадимович, — а в очах блиск з'явився. Однозначно, результатики просто чудові! А як справи з костиліками? Знайшлися? Бачу, що ні... сумно... А-ну, голубонька моя сизокрила, скажіть швидко перше, що спаде на думку!

— Море... — дивлячись у нікуди, відповіла Ольга.

— Просто чудово! — Геннадій Вадимович з натхненням розкинув руки в сторони, як диригент, перед концертом, — будьте такі люб'язні, розкажіть докладніше, як ви собі уявляєте море. Кажіть як є, без збентеження, — очі лікаря хитро блиснули за окулярами, — ох, знали б ви, люб’язніша Оленько, чого мені тільки не доводилося слухати. До речі, — Геннадій Вадимович театрально скинув угору вказівний палець, — вам Андрюшенька розповідав про свою теорію зв'язку математичних комбінацій з народженням в ефірі рисок та крапок енергії?

Ольга заперечливо похитала головою.

— Найцікавіша, зізнаюся вам, теорія! Попросіть, якось Андрюшеньку розповісти вам під час зустрічі. Так що ви хотіли сказати про море? Продовжуйте, із задоволенням вислухаю.

— Море — жива істота, яка має дар зцілення... — невпевнено почала Ольга. Лікар зробив підбадьорливий жест, але Ольга не знала, з чого почати: думки в голові плуталися, стрибали та метушилися, як зграя мавп у клітці зоопарку.

— Оленько голубонько, а ви вмієте плавати? — Геннадій Вадимович прийшов на допомогу з навідними питаннями, — Розкажіть про це: коли це було, хто вас навчав.

— Вперше я купалася в морі, коли мені не було й року від народження. Розумієте, я народилася у місті, де є море, тому.. так, нас малят привозили до пляжу ще у дитячих візочках, коли ми навіть ходити не вміли… — уже сміливіше продовжила Ольга, — а плавати мене ніхто не вчив "спеціально". Та пірнати теж ніхто не вчив. Це сталося якось само собою, просто раптом я взяла та попливла. Складно пояснити словами, це було в дитинстві, здається ще до школи… — Ольга задумалася, подумки підбираючи потрібні аналогії, — розумієте, для мене плавати та пірнати в море так само природно, як дихати та ходити. Тому... — Ольга знову зробила паузу підбираючи слова, які б змогли описати її відчуття, — схоже, купатися в морі для мене така сама фізіологічна потреба. Як і просто дивитися на море, коли купатися холодно…