Машина часу

— Так-с, серденько Оленько, що розкажете новенького про душевне здоров'я?

За звичаєм Геннадій Вадимович стояв перед вікном, заклавши руки за спину та задумливо дивився, як захід сонця грає яскравими променями в темних кронах високих дерев.

— Лічуся, — непевно відповіла Ольга.

— Те, що ви, дорогенька моя, лікуєтеся це факт! Інакше були б ви, голубонько, у зовсім іншому місці! — З якоюсь доброю іронією сказав Геннадій Вадимович, — А питаннячко моє було про здоров'ячко ваше дорогоцінне!

Ольга мовчала. Деякі питання Геннадія Вадимовича ставили її в глухий кут. З реальним лікарем було простіше – він ставив запитання, а потім питав, чи готова Ольга розмовляти на цю тему сьогодні. Якщо Ольга була готова, то вона відповідала. Хоча найчастіше Ольга говорила, що не готова та відповіді переносилися колись на "потім".

На відміну від живого та делікатного Олександра Миколайовича, лікар із минулого не призначав точний час для консультацій – Геннадій Вадимович з'являвся несподівано, без попередження та наполягав на негайних відповідях. Хоча ні, доктор-привид ні на чому не наполягав, не вимагав, не просив, не висловлював бажань він... просто в м'якій, іноді жартівливій формі зачіпав у душі Ольги якісь тонкі струни так, що Ользі хотілося відповідати самій. Щиро та чесно відповідати.

Можливо це теж був самообман, пов'язаний з тим, що Геннадія Вадимовича, як висловився якось Олександр Миколайович "вже давно не було у списках живих". А значить, лікар-привид вже чисто фізично не міг, навіть випадково комусь сторонньому розповісти про стан Ольги, або про те, що Ольга колись казала в миті відвертої розмови.

— Про що ви, голубонько моя сизокрила, так надовго замислилися? — Перервав роздуми Ольги Геннадій Вадимович, — будьте ласкаві, розмірковуйте вголос. А я. старий, послухаю за задоволенням. 

Ольга не хотіла думати "вголос", особливо про свої страхи щодо Олександра Миколайовича, тож продовжувала мовчати. Геннадій Вадимович, своєю чергою, теж не збирався здаватись.

— Ну, право, Оленько, — з розчаруванням говорив Геннадій Вадимович, — ми ж з Вами вже давно знайомі, а ви... ну, право слово, такі підозріло небалакучі, що я вже починаю сумніватися, чи правильно ми вам з колегою костиліки вам підібрали?

Ольга вперто мовчала. На підсвідомості вона розуміла, що мовчить не тому, що не хоче щось казати, а тому, що не може... психологічно не може. У голові, голосами родичів та знайомих, як молотом стукало: "Мовчи, а то знову нісенітниці якісь будеш нести!".

— О, у мене геніальна ідея, — вигукнув лікар піднявши угору руку з витягнутим вказівним пальцем, — а покличу-ко я Андрюшеньку! Здається мені, що ви, дорогенька Оленька, заблукали десь у нетрях власної підсвідомості! Тому зараз геній Андрюшеньки, шалапута нашого, буде для вас ой як до речі!

Ольга мовчки спостерігала, як Геннадій Вадимович відчиняє вікно та кричить крізь прути ґрат кудись униз:

— Андрюшенько, світло наш ясний, а зайди-но ти до серденько Оленьки! — Та додав вже звертаючись до Ольги, — незабаром прийде Андрійко. Напевно знову бовдурище наше в підвал заліз та нову теорію складає. Знову баба Глаша скаржитися буде, що формулами стіни розмальовує казенною фарбою! До речі, Оленько, а ви вже бачили математичні мистецтва Андрюшеньки?

Ольга заперечливо похитала головою.

— Загляньте на дозвіллі в підвал сьомого корпусу, там він, негідник, таїться від баби Глаші, та потайки докази для своїх теорії шукає. 

У палату увійшов розпатланий Андрюшенька зі слідами крейдяного пилу на пальцях та одягу. Мабуть, замісто тієї самої “казенної фарби”, йому вдалося дістати не менш “казенну” крейду для записів.  

— А ось і Андрюшенька голубчик до нас завітали! — Натхненно зустрів гостя Геннадій Вадимович, — Андрюшенько, дорогенький, заковика у нас з Оленькою трапилася! Задаю я, значить, голубоньці нашій Оленьці, питаннячка, а Оленька мовчить! Будь ласкавий, поговори з Оленькою на одну з ваших молодіжних тем. А я, старий, так і бути послухаю вас.

— Ольга, — дуже серйозно почав Андрюшенька, — а Ви читали к-к-книги старовини Б-б-берні?

— Кого?! — Від несподіванки та здивування Ольга мало не перейшла на крик.

— Б-б-Берні... — уточнив Андрюшенька і від збентеження став заїкатися ще сильніше, — Б-Б-Берні Уеллса. Н-нещодавно я з-з-з-знайшов у п-п-п-підвалі пе-пе-перший ек-к-к-земпляр ро-ма-мана "В-в глибину в-в-віків". Я-я-я-як ка-ка-каже Ге-ге-ген-надій Ва-ва-вадимо-вич, п-п-презанят-т-нійша р-р-річь п-про ма-ма-машину ч-ч-часу...

Ольга уважно слухала, як Андрюшенька заїкаючись намагається переказати сюжет "презайнятнішої речі". Сюжет здавався Ользі дуже знайомим. Їй навіть здавалося, що вона вже колись читала цю книгу... можливо, в іншому перекладі чи іншій адаптації?

— Так, це ти, бовдурище, поцупив зі столу книжку? — Обурений вигук Геннадія Вадимовича перервав роздуми Ольги та розлогий переказ Андрюшеньки. Лікар тим часом продовжував обурюватися, — уявіть собі голубонько Оленка, лежав, значить у мене томик на столі, почитував я його на дозвіллі, а тут дивись, а томика й немає! Зізнавайся, Андрюшко баламут,— допитувався Геннадій Вадимович,— це ти книжечку зі столу тишком-нишком стягнув?

— П-п-по-милуйте, ша-ша-шановний Ге-ге-ген-надій Ва-ва-ва-ва-димович, — ще більше заїкаючись виправдовувався Андрюшенька, — че-че-чес-не с-с-лово, в п-по-дволі в к-к-ка-коробці з-з-на-на-на-йшов!

— Хто ж тоді свиснув книжечку? — Геннадій Вадимович спантеличено підняв руки вгору, — Аллочка, чи баба Глаша? Здається, здогадуюсь... — і Геннадій Вадимович запитав, повернувшись до глухої стіни. — А скажіть мені, вельми шановна Глафіра Антонівно, книжечку з мого столу таку, з пошарпаною тисненою золотою обкладинкою, не ви брали?

— А нічого мені тут, рвань стару та на чистий стіл класти! — Виникла з нізвідки баба Глаша, та підперши боки руками, приготувалася захищати свої діяння, — миєш тут їм, розумієш, драїш, підлогу воском натираєш, сукно їхнє заморське хлібною кіркою до чиста вичищаєш, а вони тобі що? А вони тобі - хрясь! Та книжки подерті на чисте сукно! — голосно обурювалася баба Глаша.