Костилікі

Ольга прокинулася в лікарні. "У кімнаті з білою стелею ..." — моментально спливли в пам'яті слова з якоїсь пісні. 

— Ну-с, серденько, прокинулися?

Ольга подивилася навколо. Біля вікна, заклавши руки за спину, в білосніжному накрохмаленому халаті та такому ж білосніжному ковпаку на сивому волоссі, в променях яскравого заходу, стояв доктор. Звичайний на вигляд доктор: з іспанської просивілою борідкою, окулярах в тонкій оправі з золотистого металу, та неврологічним молоточком, який кокетливо стирчав із кишені.

— Як спали, голубонько? — Продовжив розпитування доктор, підходячи до лікарняного ліжка та сідаючи на табурет, який стояв поруч. 

— Нормально ... — Відповіла, ніби видавила з себе, Ольга.

— Ну, право, голубонько... Розкажіть, як спали: тривожно, але спокійненько, що снилося?

Вона мовчала у відповідь.

— Милостиво прошу пробачити, що відразу не відрекомендувався: мене звуть Геннадій Вадимович. Я ваш особистий лікар, так би мовити, Цілитель вашої душі.

Ольга мовчала.

— Так-с, так-с ... — Продовжував монолог Геннадій Вадимович, — на обличчя депресивний розлад... Ну-ка, дорогенька, підведіться, витягніть вперед ручки...

Геннадій Вадимович спритно орудував молоточком: десь постукував, десь легко дряпав зворотного, гострою стороною молоточка... При цьому, весь час щось примовляв своїм приємним баритоном...

Після первинного огляду, Геннадій Вадимович дістав з кишені красиву чорнильну ручку та щось надряпав в блокноті.

— Ну, що я вам скажу, голубонько моя сизокрила, не подобаються мені ваші рефлексикі. Ой, як не подобаються. Й сни, схоже, вам кошмарні сняться, й спите ви тривожненько... Так що, дорогенька, готуйтеся-но ви завтра з ранку раненько на аналізи йти та лікуватися, лікуватися й... ще раз лікуватися. Як звати-величати вас, дорогенька, хоч скажіть?

— Оля, — буркнула Ольга кудись у бік, намагаючись уникати погляду доктора.

— Прекрасніше та найблагородніше ім'я, наважусь помітити. До речі, запозичене у вікінгів та походить від імені Хельга, що означає "свята", ну, або "священна". Як вам більше подобається? — Уважно подивився доктор, та не очікуя відповіді, продовжив, — Ось, що я скажу вам, панночка Оленька, психологічні розлади — не є смертний вирок. Полежте у нас трошечки, поп'єте мікстуроньки, походіть на процидуроньки, а там, дивись й швидко підберемо вам персональні костиліки та підете ви звідси, голубонько, своїми ніжками. Правда, по першій, доведеться з костилікамі...

— Якими, "костилікамі"? Ви що маєте на увазі милиці? — На обличчі Ольги читалося подив, — які милиці, доктор? У мене припускають посттравматичний стресовий розлад, депресію та невроз...

— Костиліки для душі, серденько Оленька, — перебив Геннадій Вадимович, — звичайно ж, для душі вашої скаліченої.. ну-с, й для психіки теж, костиліки-с підберемо-с...

Ольга очікувала, що в психологічному відділенні можуть зустрітися найрізноманітніші персонажі, але зустріти доктора-психа? Ось цього вона ніяк не очікувала.

— Бачу-бачу, не вірите ви мені, голубонько, — розчаровано зітхнув Геннадій Вадимович, — ласкаво прошу тоді, прогуляємося разом, познайомлю я вас деякі з ким...

Геннадій Вадимович простягнув руку в жесті запрошенні. Ольга демонстративно повернулася до нього спиною, закуталась з головою в ковдру та уляглася на ліжко. Тим самим демонструючи, що не збирається нікуди йти. Особливо на вимогу якось психу, якій тільки вважає себе лікарем. 

— Добре, люб'язніша, не хочете йти самі, тоді... — По тону Геннадія Вадимовича Ольга здогадалася, що той не має наміру відступати від свого, — гості до вас самі прийдуть.

Геннадій Вадимович підійшов до вікна, відкрив стулку та гучно крикнув кудись на вулицю: "Андрюшенька, дорогенький, зайди до новенької. Аллочку теж поклич. Разом з Аллочкою приходьте знайомитися".

Деякий час по тому почувся тихий стук у двері.

— О, а ось і гості завітали, — вигукнув Геннадій Вадимович та пішов відкривати двері.

Якби Ользі не хотілося вдавати байдужість, цікавість перемагала. Але Ольга ще не була готова спілкуватися с першими ліпшими… Хто вони там? Такі ж пацієнти, як вона? А імена які дивні: Андрюшенько та Аллочка. 

Втім інтерес до гостей з кожною хвилиною очікування ріс. Ольга дуже обережно змінила позу: перегорнулася обличчям до входу, але… в цілях власної безпеки, продовжила лежати загорнувшись у ковдру. Чому вона вирішила, що так безпечніше? 

Ольга не встигла сама собі відповісти на це питання, бо у палату пройшли розпатланий молодик близько тридцяти років та тендітна худенька дівчина невизначеного віку.

— Оленька серденько, знайомтеся, — Геннадій Вадимович простягнув у бік дивної парочки, — Андрюшенька у нас геній математики та, типовий шизофренік. Можна сказати він наш постійний мешканець. Аллочка теж лікується у нас. Аллочку пожежна команда до нас привезла, після того, як вона, хотіла газу наковтатися... А ви, Оленька, не хочете нам нічого про себе розповісти?

— Ні, — знову буркнула Ольга, але вже не відвернулася. Цікавість все-таки перемогла.

— Андрюшенько, голубчику, будьте так ласкаві, розкажіть-но, нашої новенької про костиліки. Проясніть її, так би мовити.

— Ро-ро-розумієте, Ольга, — заїкаючись почав Андрюшенька, — у Геннадія Вадимовича є теорія про те, що к-ко-ко-кожній психічно х-х-хворій  лю-лю-людині в-в-в... певний м-момент часу потрібна підтримка. Цю п-п-підтримку, Геннадій Вадимович називає "костиліки", б-бо на йогу думку “ми-ми-милиці” звучить д-д-дуже г-грубо та ба-ба-банально. Ц-ціми костиліками можуть бути ліки, читання, малювання... та в-в-взагалі, що завгодно…

— Так-так, — втрутилася в розмову Аллочка, — ви, знаєте, Оленька, перший час в лікарні я взагалі не хотіла жити, навіть від їжі геть відмовлялася. А потім Геннадій Вадимович розповів мені, що для мене їжа – мої персональні "костиліки". Це не страшно, коли ти розумієш, що для тебе є "костиліками". Ти просто звикаєш до них, та повільно вчишся заново жити, говорити, ходити... а потім якось стає краще, легше, простіше...