Цілеспрямоване ширяння (або борщ, злива і свобода)

Ніколи не знаєш, яку розмову почуєш у магічній львівській кав’ярні за сусіднім столиком.

Дощ у магічному Львові такий самий чарівний, як і в звичайному. Тільки якщо у звичайному Львові він заганяє людей під дахи, то в магічному — збирає чаклунів, філософів і диваків по кав’ярнях. Саме тому того вечора ніхто не звернув особливої уваги на суперечку за столиком біля вікна.

Адже у Львові можна почути багато дивного. Але навіть для магічного міста питання: «Чи може казан усвідомлювати себе?» — звучало досить незвично.

— В якій газеті ти прочитав таку маячню? — дідусь у напіврозхристаному дощовику, тримаючи в руках «Правду», явно був переконаний, що саме його газета такого б не написала. — Казани ніколи не говорили та й не збиралися, — переконливо, з ноткою повчання бовкнув він.

— Я перепрошую, pane Любистку, але саме з цим твердженням я не можу погодитись, — відказав його співрозмовник. — Ви ж знаєте, як багато підпільних організацій зараз існує. Те, що колись хтось написав, ніби казани — це тільки артефакти для виготовлення зілля, не означає, що якийсь чаклун не захоче і, тим паче, не зможе це перевірити. Он, ви ж чули, що в пані Рісочки навпроти Личаківського кладовища втекла куля?

— Так, чув, і що з того?

— Ну ось! А вона ж ніг не мала. Тоді чому ви кажете, що це маячня?

— Та тому, що так і є! А та куля могла просто покотитися. Та й стара під дією зілля була. Що тільки не розказують ті відьми інтерв’юерам!

— Але це загальновідомий факт, що казани мають свій характер і вподобання. З чого випливає, що вони можуть розуміти: з ними відбувається те, чого вони не хочуть. Та не може казан знати, що йому подобається, а що ні, якщо він себе не усвідомлює! Якби він міг говорити, то б казав, чого не хоче або хоче. Просто робити цього не може.

— Це все добре, — перервав пан Любисток, — але квіти також знають, що вони люблять, а що ні. Це природно — уникати того, що робить гірше.

Кремезна широка рука обережно торкнулася краєчку газети. Погляд піднявся в очікуванні зустрічної відповіді.

— Тільки-от казану не потрібно рости. Він уже є таким, яким є. — Відповідь вилетіла чітко в ціль, немов лезо для гоління. Така гостра та гнучка. — Чому тоді грумінг-салони для казанів процвітають? Посуд не ділиться на той, який любить митись, і той, який при нагоді готовий накивати п’ятами на сусідній дах, тільки б не занурюватись у воду!

Брови пана Любистка вигнулися дугою через нерозуміння молодшого, «чепчикового» покоління.

— Хлопче, та це звичайно для Львова: тут статуї живі, бо лякають п’яну молодь, і вулиці нові щодня знаходять. Предмети просто записують у матерію свою історію. Але це казан, який виробили майстри.

— Чому ж казан, створений ремісником, раптом не може стати казаном, який себе усвідомлює?

За вікном продовжувала подавати свій голос злива, і так само розмови в кав’ярні продовжували литися. Через п'ять хвилин вони замовили по другій філіжанці. Суперечка так намагнітила повітря коло них, що баристи боялися підносити готове замовлення.

— Оці твої вірування у змови й щось таємниче не приведуть тебе в хорошу газету.

— Я розумію, що мій майстер вам не до вподоби, але я ж буквально кілька днів тому почув власними вухами, як мені намагався щось сказати мій казан! Він точно назвав моє ім’я. Каже: «Остап».

— Пххх! — пирхнув пан Любисток кавою зі сміху на вчасно підставлену серветку. — Та бурчав він від зілля! Мій казан ніколи не зникав, не телепортувався і тим більше не говорив.

— Та сказав, я власними вухами чув! — бився в груди парубок. — А ви бачили, що у вашої кімнаті для практик? Там три ланцюги! А ваш казан порівняно з ними — як мураха! Звісно, він не може втекти, ніхто не зміг би. Це одному духу міста, можливо, під силу. Якби захисники прав казанячих про це дізналися — більше не бачити вам його.

Рівномірний, гострий аромат кави впивався в ніздрі старого. Філіжанка зависла в повітрі. Склавши руки перед обличчям, він дивився блискучими очама, у відображенні яких переплелися його пальці.

— Ти чув про Ничку?

— Це що таке?

Вельми гордо цокнувши, старий нахилився і промовив:

— Ри-нок ви-ко-рис-та-них ар-те-фак-тів. Купуватиму казани стільки, скільки будуть забирати. За твоєю логікою, він і варити зілля може не хотіти.

Очі молодшого звузились, підскочили плечі, він почав нервово сьорбати каву.

— А чого ви, pane, дозвольте запитати, досі працюєте у штабі під Вирієм? Мені розказували, що ви так часто бідкаєтесь через кількість сходів у штабі. Чи не висять на вас ті ж кайдани, що й на вашому казані?

Погляд старого вмить став кілометровим. Так, наче вивернули мішок із золотом, а повилітали звідти загублені конверти з відділу передбачень — саме ті, існування яких так віддано намагалися приховувати робітники штабу під Вирієм.

— То тобі Діана на площі сказала?

— Ні, то я чув… просто чув. Важливо те, що можливо, є казани, в які можна дивитися, як у кришталеві кулі. Як і я, який обрав писати для «Підслухано» замість того, щоб іти по ремеслу сім’ї. Хто знає, які у мене виходили б ті чарівні палички… Певна кількість уваги, хисту й любові робить артефакт ним.

— Хоч одна паличка заговорила? — спробував повернути перевагу старий.

— А ви думаєте, що всі артефакти мусять говорити? Воля може існувати і без голосового апарату. За наявності свідомості артефакт розуміє, що його, а що ні. Тому й не рветься робити щось інше. Або просто не бачить сенсу, бо на нього тиснуть, як у вашому випадку. Ви ж розумієте, що закони, прописані штабом сторіччя тому, давно припали густим килимом пилу. Актуальність — це не про штаб.

Цю розмову слухали всі… Навіть палички для розмішування перестали перемішувати зерна, що могло б наштовхнути на роздуми пана Любистка. Але й на це він би сказав, що паличка просто виконує свою роботу — мовляв, це через те, що бариста відволікся на його змістовні відповіді.