Глава 17. Все таємне стає явним...

Останніми днями працювати доводилось доволі багато, зато тепер мене принаймні не діставала Маша. Схоже, вона відчепилась від мене, а  може, просто зачаїлась і чекала, коли я зроблю якусь помилку. 

Тіну я майже не брав із собою, бо після тих листів і після стріл я боявся. Певно, вперше за довгий час я дійсно боявся чогось. Я не хотів, щоб вона постраждала… В голову приходили різні думки, я навіть думав, що може їй краще поїхати з Києва, але розумів, що вона навряд погодиться…

Коли я вийшов з Казино до своєї машини, то побачив, що біля неї стояв кремезний хлопець. Я підійшов ближче і зрозумів, що це мій колишній охоронець, Валерій. Невже його прислали щось зробити зі мною? Хоча, якби це було так, то він би не стояв так відкрито, тут всюди камери…

Я підійшов ближче до машини: 

 — У тебе до мене якась справа? 

— Я чув, що вам недавно прийшла якась цікава посилка, — сказав він. 

— То ось хто допоміг пройти тій посилці всі перевірки, — хмикнув я. — Нащо це тобі, Валеро?

— Ви думаєте, що це я все організував? — він знизав плечима. — У вас немає доказів…

— Здай своїх, я заплачу втричі більше, — запропонував я. — Ти ж знаєш, я ніколи не жартую щодо грошей.

— Не знаю, кого ви називаєте “моїми”, — хмикнув він. — Я просто хотів попередити, одна пташка мені сказала, що на вас чекають далеко більші неприємності. Тому й прийшов сюди…

— Передай своїм "пташкам", що не на того напали, — я усміхнувся і відштовхнув його від моєї машини. — Якщо більше нічого сказати — я поїхав.

— Добре, — він усміхнувся. — І не кажіть потім, що вас не попереджували…

На цих словах Валера повернувся і пішов геть. 

Я зітхнув, сів у машину і поїхав додому.

Дорогою подумав, що все ж мені доведеться відправити Тіну кудись в більш безпечне місце… Але вона така норовлива, навіть не знаю, як її вмовити…

Коли я припаркував машину і зайшов до будинку, то Тіна була у вітальні. Вона щось зосереджено читала в телефоні і навіть не помітила, що я увійшов.

Я підійшов до неї, сів поруч і обійняв:

— Привіт…

— Ой, я й не почула, що ти вже тут, — сказала вона, ледь здригнувшись. Потім на її обличчі з’явилася усмішка. — Привіт, як справи? 

— Так собі, — зізнався я. — Думаю, тобі варто поїхати з міста. Я відправлю тебе в мій будинок в Карпатах. Візьмеш і частину охорони. 

— Але я хотіла б бути поруч з тобою, — вона обняла мене і зазирнула мені в очі. — Що трапилося? Це знову той твій конкурент щось затіяв? Як його, до речі, звуть? 

— Так, — я кивнув. — Схоже, що він, Матвій Ткаченко. Він дуже небезпечний тип, тобі більше не можна тут знаходитись.

— Він знов погрожував тобі?  — стурбовано запитала Тіна. 

— Через мого колишнього охоронця Валерія, — я зітхнув. — Я наводив справки, Валерій тепер офіційно працював на Матвія. А сьогодні Валерій прийшов і практично прямо погрожував мені. Тож так, погрожував.

 — Але який йому резон погрожувати, якщо цей Матвій планує щось серйозне? — вона насупила брови, розмірковуючи. Тоді б, певно,, краще було діяти без попередження..

— Може, він хоче, щоб я почав помилятись через напруження, — я зітхнув. — Йому мало зробити щось зі мною фізично, думаю, він хоче спочатку знищити мене морально, щось таке.

 — Тоді, може, це просто погрози? — перепитала Тіна. — Не обов'язково вони матимуть якісь наслідки, тим паче, якщо твоя охорона більше не буде допускати колишніх помилок…

— Все одно, я не можу ризикувати тобою, — я обійняв її і зазирнув в очі. — Тобі варто поїхати… Тимчасово. Будь ласка, не пручайся.

— У мене якесь погане передчуття, що якщо я поїду, ми більше не зустрінемось, — раптом сказала вона. 

— Ну нащо ти драматизуєш, — я усміхнувся, торкаючись долонею її щоки. — Я і не з таких пригод? вилазив неушкодженим, все буде добре. Якщо ти будеш поруч, то будеш в небезпеці. Я не можу цього дозволити. Я давно мав це зробити… Але дуже не хотів тебе відпускати.

 — Може, тобі також поїхати з міста на якийсь час? — запитала Тіна з надією в очах. — У тебе ж є заступники, які можуть поки що очолити бізнес… Поки мине ця небезпека…

— Ні, я так покажу слабкість. Крім того, тут ще й та поліцейська… Якщо я поїду, то вона може щось винюхати. Щось таке, що їй знати не потрібно, — відповів я.

Тіна збиралась щось відповісти, коли я несподівано почув як клацає замок у передпокої.

 Я приклав палець до її губ, а потім махнув головою в бік гаражу і підвалу. Треба встигнути зачинитись за броньованими дверима підвалу…

ТІНА

Ми швидко спустились вниз.

— Хто це може бути? — запитала я. — І як їх пропустила охорона? 

— Якщо навіть то мій конкурент, про якого я думаю, то все одно не все сходиться, — сказав Марк, відмикаючи ключем броньовані двері підвалу. — Треба спускатись туди, — він дав мені в руки ключ. — Вперед.