Глава 15. Кріт, погрози та шантаж

Поліція обшукала кожен закуток, передивилась кожен папірець, і тільки під ранок Маша підійшла до мене. Я сидів і чекав на завершення обшуку з абсолютно спокійним виразом обличчя.

— Ми завершили, — коротко сказала поліцейська.

— Прекрасно, — я встав з крісла і подивився на неї. — Ви ж нічого не знайшли, тож, припускаю, я можу закрити казино і відпустити людей спати?

— Так, — сказала вона з невдоволеним виразом обличчя. — Можете відпускати своїх людей.

— Не засмучуйтесь, — я усміхнувся. — Ми працюємо чесно, приносимо державі прибуток, тож повірте, наш бізнес йде тільки на користь країні. І з цих податків вам платять зарплатню, Машо.

— Це звичайна пісня багатьох бізнесменів, — вона знизала плечима. — Але коли копнути глибше, то з’ясовується, що у когось є дрібні грішки, а у когось і значно більші… Просто ще не прийшов час усе це вияснити, але він обов'язково настане…

— Може, вам треба було стати філософом, а не поліцейською? — я продовжував усміхатись. — Хочете, я вас влаштую в аспірантуру, станете доктором наук. Там якраз треба складати філософію.

— А вам, Марку, мабуть, треба було йти в коміки, з вашим почуттям гумору, — вона поглянула мені в очі. — Але запам’ятайте такі мудрі слова: добре сміється той, хто сміється останнім! 

Після чого вона повернулась і вийшла з кабінету. 

Мені подобалось злити її. Певно, якби я не зустрічався з Тіною, то я б переспав з нею… 

З такими думками я встав з крісла і пішов до конференцзали. Там були мої люди, вони були трохи перелякані, але все ж непогано тримались.

Я провів з ними коротку мотиваційну бесіду і потім ми всі сіли по машинах і поїхали. Поліція на той момент теж покинула будівлю казино.

Коли я приїхав додому, то вже був ранок. Я увійшов до будинку, пройшов до вітальні і побачив, що Тіна сидить на дивані з книгою у руках.

— Чому не спиш? — я підійшов ближче, нахилився і чмокнув її в губи.

Вона відповіла на поцілунок, а потім сказала:

— Та щось не могла заснути після твого від’їзду, от вирішила почитати детектив, щоб час швидше йшов…

— Ти читала детектив, а у мене в реалі був детектив, — я усміхнувся і сів поруч з Тіною. — Ну, детективка…

— Я бачу, ти усміхаєшся, значить, її старання не принесли плодів? 

— Бачила б ти її обличчя, — задоволено сказав я. — Так насупилась! Так, в неї нічого не вийшло. І не вийде.

— Це треба відсвяткувати, — вона потягнулась і встала з дивану. — Ти голодний? Будеш снідати? 

— Скоріше, сонний, — чесно сказав я. — Певно, треба поспати хоч години три-чотири. 

— Ти хочеш, щоб я пішла з тобою?  — запитала Тіна. 

— Сама вирішуй, — я встав з дивану, підійшов до Тіни і торкнувся долонями її талії, зазираючи в очі. — Ти хочеш піти зі мною? 

— Хочу, — кивнула вона. 

— Тоді ходімо, — я переплів наші пальці і повів її сходами нагору…

***

Коли я прокинувся від сигналу будильника, то спочатку хотів відімкнути його і спати ще.

Намацав телефон, відключив сигнал, а потім помітив, що мені дзвонили з охорони.

Я насупився і одразу ж передзвонив:

— Алло, що там?

—  Тут вам принесли лист якийсь, без підпису, — сказав охоронець. — Що з ним робити? 

— Зараз я спущусь, — я встав з ліжка і підійшов до шафи, витягнув з неї одяг і став вдягатись все ще тримаючи в руках слухавку. — Відкриєте його при мені, поки що не відкривайте. Якщо думаєте, що там може бути щось небезпечне, подумайте, як його краще відкрити…

— Ну, ми його просканували, там тільки папір, — сказав охоронець, — але мабуть, варто на всяк випадок відкривати його в рукавичках…

— Добре, спускаюсь, — я відбив виклик, накинув кофту і побачив, що Тіна вже прокинулась. — Добрий ранок, хоча, вже, скоріше, день. 

 — Доброго ранку, — вона трохи сонно дивилась на мене. — Ти знову кудись поспішаєш? 

— Ні, — я похитав головою. — Там мені якогось листа принесли… Хочу подивитись.

 — Будь обережний, — вона одразу спохмірніла, мабуть, пригадала той випадок зі стрілою. 

— Ну, хлопці його просканували, сказали, що там тільки папір. Все має бути добре. Вони відкриють його самі. Я візьму його вже з їхніх рук.

 — Добре, я поки приготую сніданок, — вона обняла мене і торкнулась губами моїх губ. — Кохаю тебе…

— І я тебе, — я провів долонею по її щоці. — Не преживай, більше до мене ніхто не підбереться так близько, як той чувак зі стрілою…

***

Коли я вже прийшов до охорони, то попросив їх відкрити конверт при мені. Вони одразу ж виконали моє прохання. Дійсно, нічого не сталось, і тільки тоді вони віддали мені аркуш і якісь фотографії.

Я теж був у рукавицях, про всяк випадок.

Спочатку розгорнув аркуш і побачив, що на ньому написано всього одне речення: “Серед твоїх людей завівся кріт”...