Глава 7. Тут зовсім невисоко...

Я дістав мобільний і набрав свого охоронця.

Той одразу відповів:

— Алло? Марку, де ви? — запитав він схвильовано.

— А ви з хлопцями за мною не стежили? — відповів я роздратовано. — Звільню всіх нафіг…

— Але…

— Добре, зараз нема на це часу. Ми в основній залі на балкончику біля колони. Ми тут самі, — я повернув засув на дверях, щоб зачинитись тут. — Тут також великі та масивні занавіски, тож можливо, нас не побачать…

— Я зараз викличу поліцію, а потім піду до вас, — відповів він. — Сидіть тихо.

— Добре, — сказав я і відбив виклик

Обернувся навсебіч і вирішив, що якщо хтось буде зазирати в скляні двері, то якщо ми будемо стояти прямо перед ними, то нас одразу побачать. 

— Тіно, давай сюди, — я притягнув її до себе і притиснув до стіни якнайдалі від дверей. — Будемо стояти тут, поки по нас не прийдуть.

— Ви думаєте, це прийшли за вами? — я відчув, що вона трохи тремтить. 

— Не знаю, — чесно сказав я. — Все може бути. Якщо сюди хтось зайде, то ти маєш зробити вигляд, що ми незнайомі, ну, або що ти просто дівчинка за викликом, ескортниця, без зайвих емоцій, добре? 

— Але я вас не залишу, — сказала вона, беручи мене за руку.  — Зрештою, ви казали про можливі ризики, тому якщо треба якась моя допомога, я краще буду з вами…

Я подивився униз, з балкону. Ми були всього на другому поверсі, можна було спробувати злізти, я точно злізу, але…

Я поглянув на Тіну. В такій сукні, в цьому взутті… Вона не зможе. А якщо зніме туфлі і порве сукню, то це теж не надто допоможе, бо може бути боляче лізти голими ногами.

— Хоча, залишатись тут — ненайкраща ідея. Як у тебе з фізичною підготовкою? — врешті-решт спитав я.

— Ну, в школі я мала п’ятірку з фізкультури, — сказала вона. 

— Можна спробувати злізти звідси, це лише другий поверх. Я можу спуститись, а потім підстрахувати тебе, — запропонував я.

— Добре, — вона кивнула. 

— Зніми туфлі, кидай їх на землю з вікна, і ще… Треба трохи розірвати сукню в місці розрізу, щоб тобі було зручніше рухатись, — сказав я, торкнувшись розрізу. — Тут.

— То розірвіть, — Тіна знизала плечима. 

Я взявся двома руками за дві сторони сукні і потягнув її. Тканина одразу піддалась і я побачив її стегно майже до лінії білизни. Сковтнув слину, і ледь змусив себе не дивитись на це.

— Готово, знімай туфлі. 

Вона швидко роззулась, підійшла до вікна і викинула туфлі надвір. Потім озирнулась, дивлячись на мене. 

— Якось там підозріло тихо… — кивнула у бік залу. 

— Вони певно, погрожують людям пістолетами. Але назовні я нікого не бачу. Зараз напишу охоронцеві, щоб йшов туди, під цю веранду на вулиці, — я дістав мобільний і написав охоронцю, після чого знов поклав телефон до кишені. — Ну, все, тепер я пішов, — я вліз на вікно, потім ступив на декоративний виступ із каменів, озирнувся навколо і побачив десь за метр від балкону щось типу колони, по якій було б доволі зручно злазити. — Я злізу по колоні, ти слідкуй, як я це роблю, теж полізеш так, але я буду страхувати тебе внизу, добре?

— Добре, — я побачив, що вона зблідла, але трималася добре. 

— Ти точно зможеш? Не хочу, щоб ти лізла першою, це більш небезпечно без страховки, — пояснив я.

— Я в дитинстві любила лазити по деревах, — вона усміхнулась. — Правда, не в таких сукнях, але вже як є… Думаю, все буде добре. 

— Все вийде, не бійся, — я чмокнув її в губи, сам не знаю, чому зробив це. — Добре, я поліз. 

На цих словах я зробив декілька кроків по карнизу, тримаючись за виступи, і вже за мить був біля колони. 

Вчепившись в неї, я почав спускатись, а десь на половині вже просто зістрибнув униз, бо було не так вже й високо.

Потім подивився вгору, підійшов ближче до будівлі і махнув Тіні рукою, щоб теж лізла.

Вона вийшла на карниз і досить швидко дісталася до колони, але тієї миті, коли треба було перебратися на неї, завагалась.

— Мені страшно… — сказала вона. 

— Я внизу, навіть якщо ти впадеш — впадеш прямо мені в руки, не бійся, тут зовсім невисоко, — я спробував заспокоїти її.

Тіна ще раз поглянула вниз, на мене, а потім все ж наважилася і почала спускатися. Вона була без взуття, а панчохи сковзали по поверхні колони, тож десь на середині вона все ж впала, але я підхопив її, як і обіцяв. 

— Як ти? — запитав я, зазирнувши їй в очі, коли все ще тримав її на руках.

— Тепер я розумію, про які ризики йшлося у вашому оголошенні, — усміхнулась вона. 

Саме в цей момент я почув чиїсь кроки за нашими спинами. Швидко поставив Тіну на землю і інстинктивно затулив її собою, хоча навряд це б сильно сховало її…

ТІНА

Мені було дуже страшно, хоч я й старалася не показувати цього. Особливо тоді, коли я спускалася по тій клятій колоні і відчула, що мої ноги зісковзують з неї і я падаю. Коли Марк підхопив мене, то я відчула велике полегшення. Здавалося, я вже встигла попрощатися з життям, та от трапилося диво, і ми обоє цілі і неушкоджені. Хоча… Ще нічого не скінчилося, тож рано радіти.