Ранкове світло пробивалося крізь штори, але спокою не приносило. Я сидів у своєму кабінеті, дивлячись на місто, яке потроху оживало, і відчував, як у грудях наростає незрозуміла лють. Все, що сталося вчора, крутилося в голові. Саша, її напівусмішка, коли вона дивилася на Олексія, і те, як легко вона прийняла його запрошення. Цей чоловік з'явився несподівано, мов ураган, і тепер намагається забрати те, що… ні, кого, не мав права навіть торкатися.
Телефон на столі завібрував. Швидко набравши номер, я приклав слухавку до вуха.
— Ігорю, дізнайся, чи було щось підозріле біля мого будинку.
— А це що, щось серйозне? — його голос звучав розслаблено, але я не міг дозволити собі такої розкоші.
— Просто зроби це, — мій голос був холодним, відрізаючи будь-які жарти.
Кинути слухавку здавалося єдиним правильним завершенням цієї розмови. Я не збирався ризикувати. Якщо Олексій грає в якусь гру, я буду готовий.
На робочій зустрічі Олексій сидів напроти, його впевненість буквально випромінювалася з кожного руху. Він поводився так, ніби вже виграв цю битву. Його зухвала усмішка, легкий нахил голови — усе це викликало у колег легке хвилювання, але не в мене. Я спостерігав за ним, холодно і відсторонено.
— Сподіваюся, наше партнерство буде продуктивним, — сказав він, відкинувшись на спинку стільця, мов господар ситуації.
— Це залежить від твого професіоналізму, — мій голос був рівним, але всередині все кипіло.
Я бачив у його очах виклик. Він насолоджувався цією грою, але він не розумів, що я не граю.
Коли всі розійшлися, Олексій підійшов ближче.
— Романе, ти, мабуть, розумієш, що я поважаю тебе. Але Саша заслуговує на когось, хто дійсно її цінує.
Його тон був майже дружелюбним, але кожне слово різало, як скальпель.
— Не впевнений, що ти той, хто їй потрібен, — сказав я, не приховуючи ворожості.
— Можливо. Але я бачу, що ти теж не зовсім її ідеал, — він кинув ці слова і пішов, залишивши мене з палаючим гнівом.
У кабінеті зайшов Ігор. Він одразу все зрозумів, кинувши лише один погляд.
— Ти ревнуєш, — сказав він із насмішкою.
— Це не ревнощі. Просто не люблю, коли мені лізуть в особисте.
Ігор усміхнувся.
— Рома, це вже особисте. І ти це знаєш.
Я нічого не відповів. Його слова залишали після себе гіркий присмак, адже вони були правдою.
Увечері я знову побачив Сашу. Вона виглядала спокійною, навіть трохи відстороненою, і це виводило мене з себе.
— Ти, мабуть, дуже задоволена цим усім? — почав я, намагаючись звучати нейтрально.
— Чому ти про це питаєш? — її голос був м’яким, але в очах спалахнув захист.
— Бо я бачу, як ти реагуєш на нього. Він тобі подобається?
Вона опустила погляд, здавалося, зважуючи свої слова.
— Олексій справляє гарне враження. Він ввічливий, приємний, уважний.
Ці слова вдарили, як лезо. Моя щелепа напружилася.
— Він запросив тебе на вечерю, і ти збираєшся піти?
Саша мовчала, але це мовчання говорило гучніше за будь-які слова.
— Рома, він здається… нормальним, — її голос був обережним, майже вибачливим.
— Нормальним? Саша, він просто майстер маніпуляцій. Ти цього не бачиш?
— Можливо, але я сама вирішую, з ким проводити час.
Вона зробила крок до виходу, але я не дозволив собі її відпустити. Тінь ревнощів і безпорадності накрила мене з головою.
#63 в Детектив/Трилер
#36 в Детектив
#986 в Любовні романи
#470 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 05.12.2024