Глава 7.

Романова квартира зустріла мене холодною стерильністю. Ідеальна чистота, мінімалізм і тиша, яка майже кричала. Це місце відображало його характер — воно було таке ж чітке, суворе, контрольоване. Я відчула, як мене обволікає тривога.

Роман зупинився біля дверей, наче чекаючи, що я щось скажу. Але я мовчала. Потрібні слова в глову не приходили. Чому я тут? Чому дозволила йому втягнути мене в цю ситуацію?

— Саша, — його голос звучав тихо, але наполегливо. — Сідай. Нам треба поговорити.

— Я не хочу сідати. Я хочу додому.

Його щелепа напружилася.

— Це неможливо. Ти не підеш зараз.

Я закотила очі.

— І хто ти такий, щоб вирішувати за мене?

— Той, хто не дозволить тобі ризикувати,— його очі блищали жорсткістю, але я відчула щось більше. Страх? — Ти навіть не знаєш, на що здатен Олексій.

— Що ти маєш на увазі? — Я схрестила руки на грудях. — Він всього лиш запросив мене на вечерю.

Роман зробив крок до мене, і я ледь стримала бажання відступити назад.

— Його інтерес до тебе не випадковий, — промовив він, ніби кожне слово важило тонну. — Повір мені, він не той, за кого себе видає.

Я хотіла щось відповісти, коли раптом мій телефон задзвонив. Олексій. Роман кинув на екран погляд, і його обличчя ще більше похмурніло.

— Відповідай, — сказав він.

Я вагаючись натиснула кнопку прийому дзвінка.

— Саша, — голос Олексія був легким і впевненим. — Сподіваюся, я тебе не відволікаю?

— Ні, все гаразд, — відповіла я, намагаючись не дивитися на Романа. Його погляд буквально пронизував мене.

— Чудово. Я подумав, що ми могли б завтра повечеряти разом. Я пришлю тобі деталі, гаразд?

Я не встигла щось відповісти, як він додав:

— Не приймаю відмов. До завтра. — І зв'язок обірвався.

— Чудово, — пробурмотіла я, більше до себе, ніж до Романа.

— Ти підеш? — його голос був низьким, але у ньому звучали сталеві ноти.

Я зітхнула, намагаючись знайти слова.

— Я ще не знаю.

Його очі звузилися, і він зробив ще один крок до мене.

— Ти ж розумієш, що це небезпечно?

— Ти знову про це! — я не стрималася. — Романе, ти поводишся, наче можеш контролювати моє життя. Але це моє рішення.

— Так, твоє. Але я не збираюся стояти осторонь і дивитися, як ти робиш помилку.

Його слова звучали грубо, але я помітила, як він стискає кулаки, наче стримує щось більше, ніж злість. Раптом він різко повернувся до вікна і замовк.

— Що таке? — запитала я, здивована зміною його поведінки.

— Ми не одні, — прошепотів він, уважно вдивляючись у нічну темряву. — Хтось стежить за нами.

Моє серце застрибало в грудях.

— Що? Ти серйозно?

— Цілком. Ти залишаєшся тут.

— Ні, — я зробила крок до дверей. — Це вже занадто.

Роман різко розвернувся і взяв мене за руку, його погляд був сповнений рішучості.

— Саша, я не дозволю тобі ризикувати. Хочеш сваритися? Будь ласка. Але додому ти сьогодні не підеш.

— Це смішно!

— Можливо, — він посміхнувся, але в його очах не було веселощів. — Але я радше буду смішним, ніж втрачу тебе.

Я хотіла відповісти, але не могла. У його словах було щось, що змусило мене замовкнути. І це не було лише про безпеку. Це було про щось більше, про нас.