Глава 6. Роман.

Олексій відкинувся назад, самовдоволено усміхаючись. Його впевненість зашкалювала, і це виводило мене з себе. Він зробив крок назад, залишаючи ще більше простору між нами, але його слова все ще висіли в повітрі, мов недбало кинутий виклик.

— Зідзвонимося, — сказала йому Саша, її голос звучав спокійно, але я помітив, як вона нервово стиснула ремінець сумки і перевела погляд на мене. — Побачимось.

Не дочекавшись відповіді, вона різко розвернулася і поспішила до входу. Її поспіх не залишив жодних сумнівів: вона прагнула якнайшвидше втекти від нас.

Я повернувся до Олексія. Той дивився мені прямо в очі, ледь помітно піднявши брови. Його спокій тільки підливав масла у вогонь.

— Приємного вечора, Романе, — кинув він, явно насолоджуючись моментом.

Я зціпив зуби, але промовчав. Лише на мить затримав погляд, а потім рвонув услід за Сашею.

— Сашо! — наздогнавши її біля тротуару, я схопив її за лікоть, щоб зупинити. — Ти куди?

Вона різко обернулася, її очі палали обуренням.

— Романе, я просто хочу піти, — Вона видихнула, спробувавши вирвати руку. — У мене немає бажання слухати вас обох.

— Я підвезу, — сказав я, не відпускаючи її.

— Не потрібно, — відповіла вона, але я вже зробив крок до своєї машини, і вона неохоче пішла слідом.

Мовчання, яке запанувало між нами в салоні, було важким, але я відчував, як з кожною хвилиною напруга зростає. Вона дивилася у вікно, її обличчя залишалося непроникним, але я знав: всередині неї вирувала буря.

— Що це було? — нарешті запитав я, порушуючи тишу.

— Що саме? — Вона не відривала погляду від дороги.

— Олексій. Ти дійсно хочеш з ним вечеряти?

Вона обернулася до мене, її очі блиснули викликом.

— І що з того? Він запросив, я погодилась. Чому тебе це хвилює?

— Мене це хвилює, бо я знаю таких, як Олексій, — мій голос звучав твердо, навіть різко. — Він бачить у тобі черговий трофей.

Вона повернулася до мене, її очі блищали від гніву.

— А ти, Романе? 

— Я зараз не про себе, Саша, — я нахилився ближче, щоб вона не змогла уникнути мого погляду. — Я не дозволю йому гратися з тобою.

— Не дозволиш? — її голос піднявся на тон вище. — Ти взагалі чуєш, що кажеш? Я доросла людина, і мені не потрібні твої дозволи!

Вона потягнулася до дверної ручки, але я миттєво заблокував замки. Її розлючений погляд впився в мене, але я не відвів очей.

— Ти нікуди не підеш, — промовив я тихо, але рішуче.

— Що? Ти знущаєшся? — Вона різко відкинулася на спинку сидіння.

— За нами стежать, — кинув я, коротко оглянувши дзеркала.

В її очах промайнув переляк, але вона швидко взяла себе в руки.

— Романе, це смішно. Ти просто шукаєш привід контролювати мене.

— Можливо, — я запустив двигун і вивів машину назад на дорогу. — Але зараз ти не повернешся додому.

— Я цього не дозволю, — вона знову потягнулася до дверей, але моя рука м'яко зупинила її.

— Саша, я не збираюся ризикувати. Якщо ти не довіряєш мені, добре. Але хоча б довірся своєму інстинкту.

Її груди швидко піднімалися й опускалися від обурення, але вона мовчала. Після короткої паузи зітхнула і відкинула голову на спинку.

— І куди ти мене везеш?

— До себе, — відповів я без тіні сумніву.

— Це ще гірше, — вона саркастично усміхнулася, але в її очах було помітне розгублення.

— Може, й так, — визнав я. — Але зараз це безпечніше.

Вона мовчала весь шлях, і ця тиша здавалась важчою за будь-які слова.