Глава 7. Ми їдемо?

Офіс гудів, як вулик, але цього разу шепіт і напівголосні обговорення були не про роботу. Підійшовши до свого столу, я почула знайомі голоси з сусідньої кімнати.

— Ти бачила, як він на неї дивився? — захоплено питала Катя з відділу маркетингу. — Олексій Андреєв! Цей чоловік — легенда, а він запрошує нашу Сашу на вечерю.

— А Роман? — додав чийсь інший голос. — Він ледве не розірвав Олексія поглядом. Ото буде любовний трикутник.

Мені стало ніяково. Вони говорили про мене так, наче я головна героїня серіалу. Я відчула, як всередині починає закипати злість і водночас тривога. Зробила крок, щоб зайти і обірвати їх, але раптом хтось ще промовив:

— Цікаво, кого вона обере? Багатія чи боса?

Ці слова вдарили болючіше, ніж я очікувала. Не могла більше слухати. Повернулася до свого місця і спробувала зосередитися на роботі, але плітки продовжували дзвеніти у вухах.

В кінці дня, коли я зібралася додому, біля офісу мене зустрів Олексій. Його чорний автомобіль блиснув у світлі ліхтарів, а сам він стояв, притулившись до дверцят, у звичній невимушеній позі.

— Привіт, красуне, — усміхнувся він, побачивши мене. — Готова?

Я застигла на мить. Готова? Ми ж навіть не домовлялися. Хотіла пояснити, що не можу просто так кинути все і піти, але не встигла.

Позаду мене рішучими кроками вийшов Роман. Його обличчя було напружене, голос — холодний, але твердий.

— Вона нікуди з тобою не піде, — сказав він.

Олексій підняв брови, зберігаючи спокій.

— Вибач, але, наскільки я знаю, Саша сама може вирішувати, що їй робити і з ким, — відповів він з відтінком сарказму.

— Не цього разу, — різко відрізав Роман. — Ти думаєш, я дозволю тобі втягнути її у свої ігри?

— А ти, бачу, вирішив стати її охоронцем? — Олексій розсміявся, але в його голосі вже звучала напруга.

Я стояла між ними, відчуваючи, як напруження росте з кожним словом. В очах обох було щось більше, ніж просто суперництво. Роман виглядав так, ніби ось-ось піде в наступ, а Олексій — ніби готовий спокійно прийняти виклик.

— Сашо, — Олексій звернувся до мене. — Ти йдеш?

Я відкрила рот, але Роман випередив:

— Вона нікуди не йде.

Його слова прозвучали як наказ, від якого моє серце тьохнуло. Я бачила, як Олексій всміхається, але за тією посмішкою була жорстка рішучість.

— Подумай над моєю пропозицією, — Олексій продовжував дивитися прямо на мене, усмішка ледь торкалася його вуст. Його впевненість була майже нав'язливою, він вважав, що результат вже вирішений.

Я перевела погляд на Романа. Він стояв нерухомо, але його напруга була майже відчутною фізично. Його завжди бездоганно випрасувана сорочка зараз здавалася тісною, підкреслюючи кожен м'яз його грудей і рук. Вилиці гострі, погляд блакитних очей — крижаний, але з тією глибиною, яку я починала розуміти. Він не зводив очей з Олексія, і в цьому погляді читалося все: ревнощі, роздратування, прихована злість.

— Ти не розумієш, із ким граєш, — сказав він тихо, але з такою напругою в голосі, що мені стало важко дихати.

Олексій, на противагу, виглядав абсолютно спокійним. Його дорогий костюм сидів ідеально, він був розслаблений, ніби щойно знявся в рекламі польотів бізнес-класу. Темно-карі очі випромінювали самовпевненість і виклик. Олексій був зовсім інший — вільний, як вітер, невимушений у кожному русі.

— Граю? — Олексій розсміявся, і цей сміх прозвучав гучніше, ніж мав би. Він зробив крок ближче, руки в кишенях, усмішка стала ще ширшою. — Ні, Романе, я не граю. Просто знаю, чого хочу.

Їхні погляди зіткнулися з такою силою, що я мимоволі зробила крок назад. Олексій стояв розслаблено, але його присутність наповнювала простір впевненістю, тоді як Роман був напруженим, наче стріла, готова зірватися з лука. Їхня боротьба була без слів, але такою очевидною, що кожен, хто пройшов би повз, відчув би цю напругу.

— Сашо, — Олексій нарешті відвів погляд від Романа і знову повернувся до мене. Його голос звучав м'яко, майже турботливо, але це не приховувало його впевненості. — Підемо?

Він кивнув у бік свого автомобіля, його жести були спокійними, але водночас категоричними. Він звик, що його пропозиції не відхиляють.

Роман не витримав:

— Ти дійсно готова піти з ним? — Його голос став хрипким, низьким, і від цих слів я відчула, як земля під ногами трохи похитнулася.

Його блакитні очі, що завжди здавалися віддаленими, тепер палали емоціями, які він не міг приховати. Його погляд вимагав відповіді, і я знала, що мовчати далі не зможу.

Олексій спокійно подивився на Романа, ніби той був лише черговою перешкодою, які він вже звик обходити.

— Ну що, Сашо? — Його голос знову був рівним, але з викликом. — Ми їдемо?

Напруга між ними була майже нестерпною. Я почувалася, ніби стою між двома магнітами, кожен з яких тягнув мене до себе. Обидва чекали мого рішення, і кожна секунда здавалася вічністю.