Глава 5. Роман. Дозволити все.

Часом мене вистачає на людей. Їхні необдумані дії, пусті слова, спроби показати свою значимість. Але коли Саша заявилася в клуб… Це було останньою краплею. Я не міг повірити, що вона справді це зробила. 

Я ходив по своєму кабінету, поки лють розривала мене зсередини. В голові крутилася її усмішка, вперте ігнорування правил. Ну і що вона цим довела? Що може грати за своїми правилами? Від цього ставало лише гірше.

Телефон вібрував у кишені, але я не поспішав відповідати. Поглянувши на екран, побачив повідомлення від Лілії. "Скучила за тобою. Залетиш?". Легкий натяк, достатньо, щоб зрозуміти: вона готова мене розрадити. Ідеально.

Через півгодини я вже стояв біля її дверей. Лілія відкрила, як завжди, одягнута в витончений пенюар, що підкреслював її фігуру. Усмішка на її обличчі відразу трохи збила мій злісний настрій.

— Ти виглядаєш так, ніби весь світ тебе розчарував, — промовила вона, знімаючи з мене піджак.

— Можна і так сказати, — відповів я, проходячи до її вітальні. Вона знала, як створити затишну атмосферу: приглушене світло, келихи з вином на столику. Все продумано.

Лілія сіла поруч і, не кажучи нічого зайвого, почала масажувати мої плечі. Її дотики знімали напругу, хоч я й не дозволяв собі повністю розслабитися. Вона знала свої межі, але цього разу я сам шукав її близькості. Її руки м’яко ковзали по моїй спині, а потім вона обережно нахилилася до мого вуха.

— Ти не один, Романе. Я тут.

Ці слова зазвичай не мали для мене значення, але в цю мить вони вплинули. Лілія була тією, хто міг забезпечити тимчасовий відпочинок від всього. Без зайвих питань, без драм. Я відкинувся на спинку дивана, дозволяючи їй керувати ситуацією.

Її поцілунки були повільними, розслаблюючими. Вони витягували з мене накопичений гнів. Вона не поспішала, знаючи, що зараз я потребую саме цього — спокою, не поспіху. Вона була майстерною в тому, щоб повертати мене до себе, коли інші змушували мене втрачати контроль.

— Ти сильний, — шепотіла вона, ковзаючи пальцями по моєму волоссю. — Але навіть тобі іноді треба дозволити собі слабкість.

Її слова здавалися майже переконливими. Але я знав, що це лише тимчасово. Рано чи пізно мені доведеться повернутися до реальності. І ця реальність була нестерпною, бо Саша завжди знайде спосіб вивести мене з рівноваги.

Лілія відкинулась трохи назад, даючи мені простір, але її рука все ще залишалася на моєму плечі. Вона вміла грати в цю гру — бути поруч, але не настирливо. В її очах світилася ніжність, змішана з хитрою впевненістю. Вона знала, що зараз я тут, бо мені треба втекти від думок, від себе, від Саші.

— Хочеш поговорити? — запитала вона тихо.

Я похитав головою. Вона ніколи не наполягала, і за це я був їй вдячний. Вино в келиху залишило приємну терпкість на язиці, але не могло затуманити голову. Навіть тут, у комфорті її квартири, думки про Сашу не відпускали. Її постійна потреба доводити свою правоту, ризикувати без потреби… Вона здавалася такою впертою, але, чорт забирай, це її незалежність мене і зачіпала.

— Романе, іноді ти занадто серйозний, — промовила вона, легенько торкаючись носом мого.

Я хотів відповісти, але слова застрягли в горлі. Перед очима раптом з’явився образ Саші — її впертий погляд, тонка лінія губ, які завжди готові кинути саркастичне зауваження. Чому вона не виходить з голови? Навіть зараз, коли я тут, із Лілією, з кимось, хто точно не виведе мене з рівноваги.

— Ей, ти тут? — Лілія нахилилася ближче, торкнулася моєї щоки.

— Тут, — глухо відповів, хоча відчуття, що я в іншому місці, не полишало.

Її губи знайшли мої, поцілунок був глибоким і наполегливим, але, закривши очі, я на мить побачив не її обличчя, а Сашине. Це роздратувало ще більше. Чому, чорт забирай, я думаю про неї?

Лілія обвила мою шию сильніше, пальці ковзнули по плечах, розганяючи ці думки. Її теплі дотики повернули мене до реальності. Вона завжди вміла це робити — вимикати з голови все зайве. І я дозволив їй…