Глава 3. Роман. "Ігор, клуб і приховані емоції"

Коли я помітив, що Саша стоїть за спиною, то одразу закрив повідомлення від першого помічника і відкрив інше, перше-ліпше непрочитане. Одразу усміхнувся, побачивши відправника.

Ігор міг би написати що завгодно — від нісенітниць до чергового запрошення в бар, але коли його повідомлення висвітилося на екрані телефону, я майже почув його нахабний голос.

Від Ігоря було два повідомлення. В першому він жартував про те, як ми з Сашею "прикольно" виглядаємо разом. Мене пробило холодом. Я не хочу цього. Не хочу прив’язуватися. Я не можу. Вже один раз потрапив у пастку — і втратив усе. Всі ці емоції, які я намагаюся тримати в собі, тепер, як тягар.

Саша — вона змушує мене думати про це. Але я не можу дозволити собі знову відкритися. Я боюся. Бо коли дозволяєш комусь увійти в твоє серце, воно стає вразливим. І я вже занадто дорого заплатив за свою слабкість…

Треба брати себе в руки. Я прогортую перше повідомлення і читаю друге:

Ігор: "Твоя сестра сьогодні виглядала шикарно. Тепер знаю, де вона працює. І ще — мене продинамила одна красуня. Може, нагадаєш їй, що таких, як я, більше немає?"

Я стиснув телефон у руці так, що пальці побіліли. Ігор завжди знаходив спосіб залізти туди, куди не треба. Особливо коли йшлося про Марину. Ну, зато думки про сестру змогли відволікти від думок про Сашу… 

" Ще раз до неї підступишся, — набирав я, і кожна буква на екрані була як постріл. — Я тобі пику наб'ю. Зрозумів?"

Тільки я натиснув "Відправити", як за спиною почув тихий смішок.

— Комплекс сестри? — запитала Саша, нахилившись так, що її волосся майже торкнулося мого плеча. Вона, очевидно, бачила повідомлення, бо її усмішка була занадто широкою, щоб це було випадковістю.

— Ти підглядаєш? — я повернувся до неї, ховаючи телефон.

— А ти дуже цікавий. І, до речі, владний брат. Це звучало як загроза життю. — Її голос був насмішкуватим, але я помітив у її погляді цікавість.

— У нас із сестрою свої правила. І тебе вони не стосуються, — відповів я, схрещуючи руки на грудях.

— Ох, Романе. — Саша театрально склала руки на серці. — Ти такий… захисник. Але скажи чесно, у вас там якийсь сімейний культ? Чи просто ідея, що твою сестру можуть вподобати, тебе бісить?

— Це не твоя справа, — кинув я, підводячись, щоб забратися подалі від її погляду, який, здавалося, проникав крізь мене.

— Твоя реакція трохи перебільшена, хіба ні? — Саша, не зупиняючись, пішла за мною, притримуючи ноутбук, як якийсь щит. — У тебе тут комплекс владного брата, як не крути. Тепер я в цьому переконалася.

— А в тебе комплекс втручання. Дивись, щоб твоя цікавість тебе не підвела.

— Гаразд, шефе, не сердься, — вона усміхнулася так, ніби знала, що зачепила мене за живе. — Просто цікаво було подивитися на твою ніжну сторону.

Я різко обернувся, але замість сарказму побачив у її очах щось більше — напівжартівливий, але щирий інтерес.

— Зараз не час для твоїх висновків, Саша. У нас роботи достатньо, щоб не витрачати час на дурниці, — сказав я і пішов назад до столу.

***

— Я тебе підвезу, — сказав я, коли ми закінчили з презентацією.

— Не треба, — швидко відмахнулася Саша, засовуючи ноутбук у сумку. — Я сама доберуся.

— Не сперечайся. Уже пізно, а завтра на роботу, — я вказав на годинник.

Вона глянула на мене з підозрою, але нічого не сказала. Через п'ять хвилин ми вже їхали порожнім нічним Києвом. Вона мовчала, втупившись у телефон.

— Не любиш, коли тебе підвозять? — порушив я тишу.

— Люблю, коли мене не змушують.

— Просто намагаюся бути ввічливим, — сухо відрізав я.

Ми майже під’їхали до її району, коли телефон у її руках тихо вібрував. Саша прочитала повідомлення, і її обличчя змінилося.

— Висадь мене біля метро.

— Що? — я здивовано глянув на неї.

— Мені не додому. Я їду в клуб.

— У клуб? Зараз? — я навіть не спробував приховати роздратування. — Уже ніч, завтра робота.

— І що? Я маю право робити те, що хочу, — її голос став різкішим, а погляд — холодним.

— Тебе хоч хтось чекатиме? Чи ти збираєшся просто так туди йти?

— Це не твоя справа, шефе, — відрубала вона.

Я втиснув педаль газу трохи сильніше, ніж слід було.

— Гаразд, якщо ти така вперта, я довезу тебе до місця.

— Я впораюся сама, — кинула вона.

— Зараз не той час і не та ситуація, щоб залишати тебе саму.

Саша нічого не відповіла, але я побачив, як вона стиснула ремінь безпеки. Ми під'їхали до клубу — вивіска світилася неоновими кольорами, а біля входу стояли молоді люди, голосно сміючись.

— Ось і все, — сказав я, зупиняючись біля бордюру.

Вона швидко вийшла, навіть не озирнувшись. Я сидів у машині, дивлячись, як вона підходить до входу якогось сумнівного закладу, і тільки тоді побачив, що на неї вже чекає високий чоловік у шкірянці. Він чмокнув її в щоку, і вони зайшли всередину.