Глава 7

Уман теж був завантажений перші три тижні. Швиденько об’єднавшись в групи по п’ятеро вони взялися до матеріалізації трьох предметів, що їх задав Зізіка. Інших уроків окрім уроків порожнечі в них поки що не було. Іноді вони заходили до бібліотеки, і іноді там навіть траплявся Ратіль. Він якось пояснив, що практика матеріалізації і уроки порожнечі, то обов’язково для всіх новачків. Але якщо, чогось певного щодо матеріалізації він не говорив, то щодо порожнечі він мав що порадити. Коли вони там знов опиняться, хай не говорять одразу і вже точно не лякаються, бо нічого небезпечного для них там немає. А навпаки хай спробують розбрестися подалі один від одного і спробують поспостерігати навколо себе. Так він в курсі, що там порожньо і темно. Це ж порожнеча. Може хтось і прийняв його пропозицію зі скепсисом, але не сказав про це вголос. Наступного ж заняття, коли всі, трошки дезорієнтовані після матеріалізації хліба, опинилися в темряві стоячи на твердій поверхні, учні спробували розійтися по різних напрямках. Вийшло не у всіх! Хтось пішов дуже далеко в темряву і потім признавалися, що бачили світло від світильників вже як маленьких світлячків. А хтось не міг дійти далі того місця, де раніше знаходились стіни кімнати, де починалось заняття. Наче самі стіни нікуди не зникли, а просто стали прозорими. Коли учні виходили в коридор після уроку порожнечі, завжди виявлялося, що вони провели там різну кількість часу, незалежно від внутрішніх відчуттів. Які до речі не дуже в них співпадали. Одного разу вони навіть вийшли на п’ятнадцять хвилин раніше, ніж зайшли до класу. І дехто залишився чекати, щоб подивитись, що ж станеться, коли зустрінеш сам себе. Але нічого не сталося, бо вони так нічого не дочекалися. Бібліотекар Ратіль з посмішкою пояснив, що їхні амулети не терплять парадоксів і не допустять їх. Але всеж таки він дуже їх просить так більше не робити. Вони вже обмінювались розповідями і досвідом з учнями з інших груп, але нічого нового не дізнавалися. Такі самі завдання на матеріалізацію, такі ж самі незрозумілі інструкції, такі само уроки порожнечі і поки що ніяких видимих результатів. Спеціальні дисципліни підуть після того, як розберемося з базовими навичками. Спроби випитати про матеріалізацію у Катарана нічого не дали. Він чесно сказав, що цей досвід неможливо описати. Особисто він робив так: дуже точно уявляв який предмет хоче матеріалізувати, і далі по схемі. Але признавався, що інші його співучні в попередні роки тільки хитали головами і казали, що тут закралася помилка, але в чому вона полягає, пояснити не могли. Тільки одна фраза повторювалась раз у раз: “Ти не повинен це придумувати, ти повинен це знати одразу”. Але щоб знати, що ти хочеш матеріалізувати, ти маєш над цим подумати, чи не так? Уману логіка Катаран здавалась правильною, але в нього самого виходило ще менше, ніж в Катарана, бо той цей прийом все ж таки засвоїв.

Нарешті після двох тижнів намагань Уману вдалося матеріалізувати завдання куратора Зізіки, хоча сам не знав як в нього це вийшло. Але повторити результати вдалося. І інші предмети більш-менш матеріалізувати теж. Тепер він розумів, чому куратор не хотів пояснювати детально, тут і не поясниш. Катаран буркотів і злився, але потрійне віддзеркалення яблука йому не вдавалося. Зізіка періодично підкидав йому інші предмети для віддзеркалення, але не їжу, і все виходило блискуче. А з яблуками ніяк.

Уроки порожнечі проходили все легше і рівніше, учні розбрідались все далі й далі. Якось Уман з Вівіном навіть зайшли так далеко в темряві, що точки світильників зовсім пропали. Страшно не було. А чого боятися? Темно і порожньо.

Тільки одного разу, комусь в голові сяйнула думка: якщо зникають стіни і стеля, то чому не зникає підлога, так її не видно, але ж вона є, бо вони по ній ходять. І цей хтось одразу ж поділився цією думкою з оточуючими на найближчому уроці порожнечі. Більше половини учнів волаючи полетіли вниз, ніби під ними зникла підлога. Серед них були і Уман з Вівіном. Вони все падали і падали в якусь прірву без дна. Хтось зникав в польоті, а Уман продовжував падати. На його думку ті хто зникав певно повернулися в початкову аудиторію. Ось вже Уман падає зовсім сам. Але чому він продовжує падати і де ж, нарешті, дно? Потім подумки ляснув сам себе по потилиці. Це ж порожнеча і темрява,тут взагалі нічого немає. І падати він не може бо сили земного тяжіння тут теж немає, воно просто в голові, і було там з самого початку, бо всі звикли ходити по землі. Падіння одразу ж зупинилося. Так, схоже він правий. Уман спробував зробити кілька кроків. Відмінно підлога під ногами є, чим би вона не була. Схоже, він правий. А от де світильники? І головне, де Вівін? Він спробував покликати його, але горлі була така слабкість, ну от як уві сні: хочеш кричати, а щось заважає. Добре, то що ж зробити, щоб дізнатися правильний напрямок? Та й п’яному їжаку зрозуміло, що все це тільки в голові. Отже і відстань і напрям в голові теж. “Мені треба до Вівіна”- єдиний дзеркальний прийом який він поки що знав, це те що не треба уявляти, треба знати, але поки що незрозуміло як. Він усівся на тверду поверхню і спробував оцінити що він знає про ситуацію в якій опинився. Виявилось, що не так вже й мало. Ця порожнеча створена з навчальною метою і повністю безпечна. Тут неможливо розбитися, якщо спеціально цього не уявити. А якщо ти сам собі таке уявив, то просто тебе винесе в початкову аудиторію, як на перших етапах. Якщо все піде же погано, то раніше ніж станеться щось непоправне втрутяться наглядачі аудиторії. Професор Ратіль говорив, що хоч уроки порожнечі і проходять без викладача, але без нагляду учнів ніхто не залишає. “Отже, мені потрібно до Вівіна... Я знаю.” От що він знає? Уман роздратовано відкинув невпевненість. Не вигадуй, знай...Вівін, друг, приятель, дивиться напружено в дзеркало, піднімає з півнями, проштовхується крізь натовп... Не виходить. Уман почав відчувати паніку. Вочевидь не все так як він припускав. Чи він думки не відпустив? І тут скріз зімкнені повіки пробилось світло. Уман розплющив очі. Просто перед ним стояв світильник, один з тих що перенеслися з початкової кімнати в порожнечу. Але ж йому треба до Вівіна! І тут він допетрив. Він поставив дві задачі, і сконцентрувався на одній, а інша вирішилась сама. А зараз треба відволіктися від думок про Вівіна, перекинутись на щось інше, і тоді його винесе до Вівіна. Він замислсвся на чому концентруватись. Кік! Ну звісно, він певно не розуміє, чому Уман не з’являється. А ще незрозуміло, які наслідки мала його бесіда з куратором Кіка Аннаєю. Дивакувата тітка випитувала в нього, що Кіку взагалі може бути цікаво. От же ж бесіда була, досі мурашки під шкірою. Виглядає наче молода дівчина, а самій років вісімсот не менше. І скоріше за все вміє читати думки, тому що на думку про її вік вона посміхнулась і сказала, що якщо Уман надумає вчитися на цілителя, вона його візьме на будь-яких умовах. Уман розплющив очі. Чотири світильника і нікого. Чи то всі розбрелися чи то всі вже повернулись. В раптом зрозумів, що не уявляє, як повернутися. Його пройняв крижаний піт. Раніше це виходило само собою, але тоді було багато люду, а зараз він один. Чим більше люду, тим легше робити такі штуки. Куратор Зізіка це ще на першій лекції розповідав. А він залишався сам! Та він тут застряг! Накрила паніка. “Стоп”- смикнув він сам себе,- “Кімната під наглядом, отже мене витягнуть в будь-якому разі.” Уман змусив себе уповільнити подих. Він улігся на тверду поверхню на якій сидів і зосередився на дихані. Раз-два- вдих,- раз-два-видих. Ні, здається видих повинен буди вдвічі довшим. Ці вправи колись радив тато Кіка якомусь зі своїх пацієнтів, щоб той заспокоївся. А Уман просто випадково почув. Він старанно рахував, і старанно вдихав-видихав, паніка проходила. Дійсно, чого це він злякався. Його точно витягнуть, треба тільки почекати. А поки що можна вирішити подумки і обґрунтувати вирішення задач, що їм роздала професорка Лікі. Але ж задач було тільки дві, а от знайти і обгрунтувати треба було не менше п’яти різних рішень, з різними відповідями. Та хіба так буває. Коли її про це спитали, вони посміхнулась і відповіла, що насправді рішень і відповідей в одній задачі може буте набагато більше. Хтось почав сперечатися і навіть послався на математику. Ну дійсно в загальній школі математику вчили всі. Професорка Лікі у відповідь лиш повідомила, що це просто означає, що їх неправильно вчили математиці. І от, як до такого ставитись? Уман дуже поважав математику і дуже добре в ній розбирався, а тут така невідповідність. Але задачки були не математичні і він захоплено став обертати їх подумки і смакувати то так то так. В якійсь момент абсолютно несподвано перед очима з’явились стіни з дзеркалами. Та він в початковій кімнаті!