Глава 5

Пані в зеленому фартуху нарешті представилась, ії звали Улі Мінакі, а посада її називалася головна розпорядниця. Уман вирішив, що в звичайній школі вона була б певно завучем. Улі Мінакі повела їх по класах, передаючи кураторам. Як виявилось у Умана і дівчинки, що теж ходила до Ратіля з ними однаковий куратор. Дівчинку звали Яся, вони встигли познайомитись по дорозі. А куратором виявився професор Зізіка. Коли Улі Мінкакі вштовхнула їх всередину класу, там виявилось лише кілька порожніх парт на в самому кінці класу і одна перед столом вчителя. Уман знизав плечима і всівся за першу парту, втім як і Яся. Професор лиш глянув на них, але нічого не сказав, і лиш продовжив розставляти якісь дзеркала на своєму столі. Уман озирнувся навколо. Клас, який на початку видався йому величезним, таким не був, просто такий ефект створювали широченні і висотою в зріст високої дорослої людини дзеркала, розвішані на двох стінах.

-Отже,- професор Зізіка наче продовжував свою лекцію, а втім він певно і продовжував, просто Уман і Яся запізнились на її початок,- в перекличці немає необхідності коли ми в цьому класі. Дзеркала все пам’ятають. Та і підглядати до сусідів не допоможе. З тих самих причин. Хоча, якщо ви навчитеся їх дурити, і вони показуватимуть, що ви є на занятті, а вас насправді не буде, то я не проти: це означатиме, що курс вами засвоєний достатньо якісно. Як бачите,- вів він далі,- в мене на столі розташована система дзеркал. Це не прості дзеркала, які можна купити в будь-якій галантереї. Ці дзеркала створив я сам. Вони достатньо потужні, щоб керувати предметами, але цілком безпечні, щоб їх можна було використовувати недосвідченим новачкам. Сподіваюсь лекцію старшого професора Ратіля запам’ятали всі.

“То бібліотекар, то старший професор, ого!?”- сяйнула думка в Умана, але миттєво він повернувся до лекції, тому що професор Зізіка при допомозі чотирьох дзеркал розміром з дзеркало для гоління і п’ятого , зовсім маленького пускав світлові зайчики від лампи на столі. Світлові зайчики бігали по стінах незайнятих дзеркалами, не залишаючи сліду. Клас напружено чекав. Ніхто не бажав розчаровуватися, всі очікували на диво,а не пустощів. Невже все це шахрайство і в цій Школі нічого не навчають? Уман теж чекав на диво. Але все виглядало так звичайно. Вдосталь награвшись, професор поклав маленьке дзеркальце склом вниз, а чотири інші попарно склом одне до одного. І ляснув в долоні. Лампи згасли. Клас занурився в темряву. І тиша. Але якщо раніше вона була напруженою, то зараз стала просто шоковано-мертвою. Потім в темряві почувся звук, наче від клацання пальцями. І раптом клас освітився, але не звичними лампами, а від дзеркал на стінах. Вірніше, від хаотичних ламаних траєкторій, по яким бігали оті світлові зайчики. Світла було не менше, ніж від світильників. Професор Зізіка клацнув пальцями знову. Світлові ламані згасли і знов засяяли лампи.

- Сподобалось?- трохи сонним голосом спитав він.- Чудово. Наше з вами завдання навчитися так робити до закінчення тижня.

І він читав лекцію приблизно десять хвилин. Потім всі почали практикуватися. Всі окрім Катарана. Професор Зізіка витяг Катарана з задньої парти, де той певно сподівався сховатися і голосно заявив, що має намір все ж таки випустити його, бажано в цьому році. Тому що воліє бачити в себе щороку нові обличчя. Але оскільки і професору і Катарану добре відомо, що ці навички Катаран вже давно засвоїв, то сьогодні він приступає до тієї частини, в якій він має проблеми. І поклавши перед Катараном червоне яблуко наказав тому зробити ще одне таке саме методом потрійного віддзеркалювання. Катаран з зітханням пішов в куток практикуватися.

Куратор Зізіка давши завдання Катарану, почав розділяти учнів на групки по п’ять учасників. Причому, коли всі повставали з-за парт, ті зникли, і місця стало набагато більше. Зізіка роздав всім по маленькому дзеркальцю і пояснив як їх встановлювати одне проти одного. Потім перевірив, що все встановлено правильно. Посміхнувся і наказав відійти від них не менш ніж на два кроки, всістися просто на килим і постаратися дати своїм думкам текти так як їм забажається. Уман, намагаючись не страждати, що його єдиний хороший костюм знов валяють, гепнувся на підлогу і чесно доклав зусиль не надавати напрямку думкам. Це виявилось не легко. Весь час в голову лізли якісь страхи і побутові проблеми, ось паніка, що в мене немає зимових речей, ні іншого одягу, взагалі нічого, а пакунок з речами з дому буде тільки через тиждень. А як там бідний Кік, може дійсно не треба йому в цілителі. Він взагалі то буває буйний і нестриманий. Хоч і добрий. Ой, щось там буде. Ту буйну енергію треба кудись дівати. Кік вміє віддавати енергію, це йому неважко. Але якщо в них там теж такі медитації, він не всидить, для нього це буде мука. Думки поступово ставали тихішими. Уман був спробував їх повернути, але згадав наказ дозволити їм текти вільно. Пригадалися молодші сестрички-близнятка, як вони сперечаються через одну ляльку, хоча поруч валяється така сама. Пригадалася мама. І хоч він добре усвідомлював, що вона хвилюється, але почуття провини вже не було. Він все одно колись мав покинути домівку для навчання чи дорослого життя, просто він зробив це зараз. Пригадався тато, пан Бало і зелене дерево з гойдалкою, коли йому було років п’ять. Потім він відчув,що почав засинати, але щось заважало, відблискувало. “Не спати”,- сказав він собі,- “не вистачало на уроці заснути”. Але схаменувся, бо то вже було не вільна течія думок. Скільки часу те тривало він сказати не зміг би, але раптом почув різкий грюк і розплющив очі. Учні навколо застигли в дуже дивних позах. Уман підозрював, що його поза не краща, а як інакше, коли засинаєш сидячи.

-Уважно подивіться у центри своїх систем дзеркал,- почувся голос куратора Зізіки.

Уман з важкою головою і очима, що воліли заплющитись поглянув направо, на своє дзеркало. Поруч з ним стояли чоботи, ношені, але його розміру. Уман недовірливо потер очі. Біля інших маленьких дзеркал стояли то свічники, деінде посуд, в когось макитра з пиріжками, хоча запаху від них не було.