Глава 4

Пан Бало все ж таки спорядив його до Школи Дзеркал. І навіть домовився, що контракт можна буде відробити протягом навчального року, виконуючи завдання за вказівками керівництва. Парубок, що оформляв Умана знизивши плечима повідомив, що це набагато важче, ніж би довірив хлопчику його віку, алероботу на кухні чи то прибирання вже розібрали. Але якщо його це втішить, то такі завдання чудове додаткове тренування. Якщо пощастить, то може за рік з кредитов розрахується Уман лише зітхнув і подумки спитав себе чи не була б Школа Води кращім варіантом. Але через рік він міг потрапити в Школу Цілителів, або навіть, і ця думка змусила його тремтіти і радіти, до Школи Хаосу. Пан Бало переконавшись, що і другий хлопчик, яким він опікувався, влаштований, повідомив йому, що Школа Цілителів знаходиться зовсім близько. У всіх учнів є вільні дні, один чи два на тиждень, то ж вони з Кіком зможуть часто бачитись. Уман чудово зрозумів недосказане: приглянь за Кіком. Гаразд. Йому не шкода, тимбільш, що вони з Кіком друзі. Пан Балоропрощався і пішов на пошту передавати вістки додому бітькам хлопчаків, а потім перевіряти, як влаштувався Кік. Клекрк вручив Уману стос паперів, пояснив як потрапити в житлові корпуси і повернувся до своїх книжок.

Покінчивши з паперами Уман пішов на пошуки житлових корпусів, про себе дивуючись на безлюдність коридорів. По дорозі він кілька разів пройшов портали, але жодного дзеркала так і не побачив. Коли він розшукав старшого, і з його допомогою знайшов кімнату в якій тепер житиме, за вікном було вже зовсім темно. Але з відчинених вікон доносився щебет птахів і найсильніший аромат квітів. Це наводило на думку що він вже дуже далеко від Ласу, не даремно ж він проходив крізь стільки порталів.

Вранці Умана чекало дуже раннє пробудження. Коли він вчора ввечері влігся на вузьке ліжко, всі його сусіди по кімнаті вже спали глибоким сном. А вранці його хтось розбудив трясучи за плече. Уман розплющив очі і відзначив, що за вікнами ще темно. За плече його трусив хлопчик з хвилястим русявим волоссям до плечей, втім на дівчинку він схожий взагалі не був.

- Прокидайся, бо залишишся без сніданку.

- Сніданку?

- Так-так, прокидайся, поки годують, бо кажуть скоро будемо добувати їжу самі. От тоді і наголодуємось. Я, до речі, Вівін.

- Я - Уман.

- Давай скоріше одягайся, бо все з’їдять.

Їдальня була розташована у великій кімнаті без вікон. Втім стеля така висока, що її і не видно було. Десь по стінах пробігали червоні і помаранчеві іскри, але основне освітлення забезпечували циліндричні світильники, розташовані на підлозі, які світили м’яким білим світлом. Вони нагадували величезні свічки без полум’я. Втім світильників було вже й не так багато.

Уман сонно плюхнувся на лаву перед порожньою тарілкою і почав набирати собі з кошиків, що стояли на столі,все до чого міг дотягтися: яблука, пампушки присипані цукром, схопив склянку з компотом. Про себе він відзначив, що зовсім не відпочив: три дні роботи на кораблі, ще день походів по місту в пошуках Школи, а тут вже і заняття. Стоп. Вже?

- Хіба заняття не починаються з наступного тижня?

- Ну, так то в інших Школах, а дзеркальники починають, як тільки наберуть людей для навчальної групи. У нас вже достатньо, в принципі. Звісно серед зими курс починати ніхто не буде, але заняття починаються приблизно протягом двох тижнів наприкінці літа, чи на початку осені. Не можу сказати з чим це пов’язано, якщо чесно.

Уман кивнув і, не відволікаючись від жування, почав розглядати інших учнів. Хм, якщо в інших школах він бачив абітурієнтів віку десяти-дванадцяти років, то тут є зовсім дорослі люди і дрібнота семи-восьми років. За сусіднім столиком сиділа компанія дівчаток, так само сонних, як він сам. За його столиком сиділи ще п’ятеро хлопчиків, когось з них він, здається бачив в їхній спальні.

Коли Уман наївся і, нарешті, прокинувся, в їдальню зайшла невисока жінка в чорній сукні до коліна і в зеленому фартуху і оголосила гучним голосом, якого ніхто не очікував від її габаритів.

- Абітурієнти, я називаю ім’я і групу, а ви підходите до свого куратора.

Тут зайшли ще восьмеро людей: чотири чоловіка і чотири жінки, і зупинились на великій відстані одне від одного. Всі були чи то одягнені в чорний одяг, чи мали емблему Школи Дзеркал десь на одязі. Сама емблема була дуже простою багато кіл, які були вкреслені одне в одне. Наче як поставити кругле дзеркало навпроти іншого дзеркала і побачити круглий дзеркальний коридор, що йде у безкінечність. Пані в зеленому фартуху по черзі представила всім вісьмох кураторів.

Уман почув стогін і повернувся. Хлопчик що сидів з ним поруч сховав обличчя у долоні.

- Професор Зізіка знов взяв групу, і я знов потраплю до нього, і знов не закінчу рік.

- Знов?

- Я тут вчетверте,- пояснив хлопчик,- з дев’яти років. Але з професором у нас порозуміння не відбувається. Він постійно до мене прискіпується, і як наслідок мої оцінки завжди недостатньо хороші, щоб вважати, що я пройшов той однорічний курс і завершив навчання.

- Якщо виходити з того, що я чув про їхні методи навчання, то ти дуже талановитий, якщо досі живий,- це сказав Вівін.

- А що з їхніми методами навчання?- стривожився Уман.

Але Вівін не встиг відповісти, бо жінка в зеленому фартуку назвала його ім’я і він пішов до свого куратора, так до професора Зізіки.

Уман спостерігав як діти від столів розходитися до кураторів. І як розростається натовп навколо кожного з них. А абітурієнтів не так вже й мало! Занепокоєння всередині викликане словами Вівіна не бажало згасати, і він спробував розпитати хлопчика, про які це методи навчання обмовився Вівін. Але тут назвали ім’я цього хлопчика і він знов потрапив до професора Зізіки. Хлопчика звали Катаран Дін. Далі Уман сидів наче на голках, але не знав, чи хоче він попасти в ту ж групу, що і двоє перших його знайомих в цій Школі, чи не хоче потрапити в групу до професора Зізіки.