Глава 2

Наступного дня вони піднялися на світанні. Місто Лас вже було видно і хлопці жадібно роздивлялись зайнявши місце на носі серед інших таких же зацікавлених пасажирів. Пан Бало залишився поснідати в каюті, він того видовища надивився і так. Урсул взяв на себе обов’язки екскурсовода, розповідає різні цікавинки про місто.

Місто Лас з моря виглядає наче жменька будівель, що розсипалися широко-широко по всьому узбережжю. Наче велетенські яблука на рівному столі виглядають білі напівкулі куполів Арен. Оскільки саме місто знаходиться власне на скелях, а порт знизу на штучних побудовах, то від міста нескінченними потічками до порту спускаються безкінечні кам’яні сходинки, канатні дороги, фунікулери і спалахують зірочки телепортів. Від головного порту до головної міської площі в скелі видовбані широченні сходи. Вони мають назву Караванних сходів. Наближаючись до порту можна детальніше розгледіти головну площу, втім завдяки статуї першого мера міста на призвище Таман. Власне там тих мерів аж чотири. Всі вони стоять один до одного спинами і дивляться на чотири боки світу. І розкривають їм обійми. Еге ж, гостинне місто Лас.

Як тільки вони зійшли з корабля Уман зібрався прощатися. В пана Бало брови поповзли вгору. Кік скривив єхидну пичку і спитав:

-І куди ти зібрався в незнайомому місті?

-Та мені матроси різних корисних адрес надавали, приткнуся деінде.

-Забудь,- обрубав пан Бало,- може і приткнешся, я не знаю, що за адреси тобі надавали, може там дійсно хороші добрі люди. Але в Школу ти без дорослого супроводжувача не потрапиш. А навчальний рік вже скоро починається. Чи захочуть незнайомі люди кидати свої справи і супроводжувати в пошуках Школи в яку тебе візьмуть?

-Але...

-Ти зараз їдеш з нами в готель, придумаєм де тебе пристроїти. А завтра як пристроїмо Кіка, підемо вирішувати щось з тобою. Я ж тобі все пояснював, нащо ота метушня?

Уман трохи знітився. Він все чудово розумів і просто не хотів, завдавати ще більшого клопоту. Втім тут як не вирішуй клопіт буде що так, що так. Але зніяковілість змінилася на вдячність. Треба це запам’ятати, щоб коли він зможе віддячити сторицею. Ну не завжди ж він буде дитиною.

В місто довго підіймалися звивистими сходами. Можна б було і телепортом, або ескалатором, але зайвих грошей не буває, а вони не в турпоїздці. Хоч Уман підозрював, що пан Бало просто вирішив не ризикувати і не вганяти Умана в ще більші борги, бо хто його знає, може передумає і таки втече. Сходинки вивели їх в глуху вуличку, з обох боків якої височіли глухі кам’яні паркани. Втім в смуток вони не вганяли, бо впродовж всієї вулиці, скільки було видно по всіх парканах хтось причепив різноманітних горщиків в які були насадженні різнокольорові петунії. Іноді в парканах були вбудовані міцні глухі калитки на яких були приладжені назва вулиці, номер оселі і дзвіночок. Трохи побродивши по вулицях, які буди схожі одна на одну вони таки дійшли до готелю. Але здогадатися що це готель було нереально. Ніякої вивіски, що говорила б про це, не було. Просто дзвоник і назва вулиці з номером.

-Це секретний готель,- пояснив хлопчакам пан Бало, потім побачив як сполохались хлопчаки, швидко пояснив,- хитрять з податками, тому і не показують вивіску. Але ми про це нікому не розкажемо, еге ж?

-Біжу-біжу,- дзвінкий жіночий голос пролунав одразу, як пан Бало подзвонив у дзвоник. Невисока товстенька жіночка пропускає їх всередину і жестом запрошує до будинку, що стоїть в глибині маленького двору. У дворику квітнуть все ті ж петунії, коротка доріжка огинає вузький колодязь і все. Сам будинок збудований з того ж каменю що і паркани на вулиці. Готель високий і вузький, наче маленька вежа, там багато вузьких віконець, а єдине що трохи оживляє його, це простенький вітражний розпис на всіх вікнах. Пані, що ім відкрила встигає проскочити попереду і відчинити перед ними двері навстіж, впустити їх і провести до високої дерев’яної стійки до товстої реєстраційної книги.

Поки йде реєстрація Кік розглядає все навколо.Він вже їздив в подорожі з батьком, але так далеко і в такі великі міста він не потрапляв ніколи. Всередені приміщення здавалось трошки більшим,ніж зовні. Підлога була дерев'яною пофарбованою темно-коричневою фарбою і застеленою смугастими доріжками, як і в будь-якому сільському готелі. Трошки подалі кілька столів з лавами, бачиться гості тут снідають. В найдальшій стіні декілька дверей, схоже там номери і вихід на сходи, що ведуть на другий поверх. Раптом його відволік гнівливий окрик. Пані бажала, щоб було заплачено ще й за Умана.

- Але ж ми не беремо додатковий номер, - намагався хоч щось їй довести пан Бало,- тоді яка вам різниця?

- Мені ніякої,- хитала головою жінка,- а хазяйці є. І різницю доведеться виплачувати мені.

Кік думав був втрутитись, але Уман встиг раніше за нього:

-А якщо я відроблю?

Пані задумливо подивилась на нього:

-Ти хіба покоївка? Навряд чи ти зможеш виконувати їхню роботу.

Уман сердито примружив око:

-Колодязь у дворі давно не чищений. Він вузький для дорослого. Для такої роботи важко знайти робітника.

Пані перевела погляд на Кіка:

-Для такої роботи потрібні двоє,- вона перевела погляд на Кіка.

-Я допоможу,- кивнув Кік,- тільки переконайтеся що на Умана теж приготують сніданок, і знайдіть йому додаткове ліжко.

Він сам від себе не очікував такого тону. Наче аристократ якійсь.

-Драбина у вас є?- спитав він вже сердито,- і фартухи якійсь чи щось подібне?

- Під грушею драбина, фартухи зараз дам,- кивнула пані спокійно, схоже, Кік ії не вразив.

Пан Бало просто знизав плечима. Добре що на одну проблему менше. А в нього сьогодні ще декілька ділових зустрічей. Школи все одно відкриють двері тільки завтра. Хай хлопчаки чимось будуть зайняті, краще б до вечора.

Надягнувши фартухи і перетягнувши драбину до колодязя хлопчаки задумалися.

-Ти колись чистив колодязі?- спитав Кік Умана.