Я ніколи не вмів любити людей так, як любив мистецтво. Люди вимагали пояснень, ображалися на мовчання, змінювалися без попередження. Картини ж дозволяли мені бути собою. Я міг годинами стояти перед полотном, вдивляючись у ледь помітні тріщини фарби, у гру світла на чужому обличчі, у недосконалість ліній, залишених рукою майстра. Іноді мені здавалося, що я знаю цих давно померлих художників краще, ніж будь-кого з живих. Вони говорили зі мною мовою, якої не потрібно було перекладати.
Моя майстерня завжди пахла олійними фарбами, терпентином і міцною кавою. Там я почувався щасливим навіть у ті дні, коли не міг написати жодного пристойного мазка. Мене захоплювала сама можливість створити щось із нічого: змусити холодне полотно дихати, подарувати світло звичайній стіні, зупинити мить, яку час неодмінно знищив би. Я любив мистецтво не за красу. Я любив його за право бачити світ інакше. За те, що воно знаходило сенс навіть у потворному, а в найбанальніших речах відкривало щось таке, від чого стискалося серце.
Батько називав це одержимістю. Колишня дружина — егоїзмом. Друзі жартували, що одного дня я одружуся з мольбертом. Можливо, усі вони мали рацію. Мені виповнилося тридцять сім, я встиг втратити сім'ю, продати майже всі свої картини й навчитися засинати в порожній квартирі. Та щоранку, щойно сонце торкалося підлоги майстерні, я знову брав пензель. І в цю мить розумів: якщо кохання — це готовність присвятити чомусь усе своє життя, не вимагаючи нічого навзаєм, то я був закоханий безнадійно й остаточно.