Друге оповідання

Старий вагон скрипів своїми бортами, на яких вже облупилися кілька прошарків фарби. Він неспішно їхав за дизельним локомотивом. Вагон дивився на знайомі пейзажі через каламутні вікна, які в останнє відкривалися років десять тому сумував. Так, вагон знав що таке сум, мав пам'ять, він навіть був у змозі читати думки людей, з яких дізнавався про світ в якому тепер він існував. Вагон був старий, тому і думки в нього були, як у літньої людини – сумні  та буркотливі. Приміський маршрут на якому доживав свій вік ветеран пасажирських перевезень, був завдовжки десь шістдесят кілометрів. Кожний божий день вагон скрипів та трясся, але розвозив людей з міста по селах і в зворотному напрямку. Вагон навіть мав ім’я – «М’який», так колись було написано у його технічному паспортові та квитках, але ті часи минулу назавжди…

«М’який»  побачив світ в країні з назвою ГДР, кажуть, що такої країни вже і немає. Тоді вагон був красивий, від нього йшов аромат свіжої фарби. «М’який» дивився на світ прозорими склопакетами і довго кудись їхав. При сонячному світлові повз прибігали незнайомі місця, смугасті шлагбауми, люди вітали вагон кольоровими прапорцями та жезлами. А в ночі життя магічного наповнення: вокзали зі штучним освітленням, тиша, яка раптово обрушувалася при зупинці, все було невідомим та цікавим. Прибув «М’який» у країну з назвою СРСР і його почали ставити на престижні маршрути. А життя надало новий сюрприз – виявляється у вагонові їздять люди.

• Які це незвичайні істоти, – думав тоді «М’який». Він спостерігав за людьми, як вони їдять, розмовляють… Вони гучно співали, лаялись, інколи навіть билися.
• Які цікаві ці істоти!

Аж раптом, «М’який» почав розуміти людські думки, він їх читав, як люди читають книжки. Нескінченний світ відкрився перед вагоном. Люди займалися різними справами – це у них мало назву фах. За фахом люди були різні, а мета у них була одна – заробити гроші – це такі різнокольорові папірці. «М’який» бачив такі папірці, коли пасажири вимінювали на них чай та печиво у провідника. Все життя людей оберталося навколо цих папірців, всі бажали їх мати більше і нікому їх не вистачало. Інколи, людей карало за кольорові папірці держава. Виявилося, що гроші можливо поцупити у держави і отримати за це покарання. Що таке держава, для чого воно існує «М’який» так і не зрозумів. Люди її побоювалися, хтось ненавидів, хтось прислуговував державі. В решті решт «М’який» вирішив, що держава – це такий великий вагон, в якому усі живуть та повинні виконувати його закони. Так і плинуло життя вагона, життя досить веселе.

Але, десь через рік, «М’який» засумував. Виявилося, що люди дуже схожі один на одного, а професій не так вже і багато існує у світі. Тільки людина сідала на своє місце, «М’який» вже знав чим вона займається, скільки заробляє, чим живе. Життя втратило різнокольорову палітру відчуттів, кожний наступний день схожий на попередній – все як у людей. Так, був період. Але інколи, траплялися у житті вагона люди, його пасажири, які здивували, та які залишили по собі згадки.

1

Ось, наприклад, Олександр Калістратович Рева, – агроном. Ну, агроном та й агроном, нічого особливого, вагон таких бачив безліч. Сів Рева теплим вечором літом, збирався їхати на відпочинок до санаторію. В ті часи кінцева, вона ж і початкова станція у вагона була Євпаторія. Звичайний чоловік з невиразним обличчям, одягнутий просто. У цього пасажира не було з собою газет, кросвордів і чай він не купував.

– Мабуть заощаджує, бідує – гадав вагон. Але виявилося, що Олександр Калістратович про грошах, та при грошах немаленьких. Працював він агрономом у передовому колгоспі, отримував немаленьку зарплатню та премії. Був знайомий з підприємливими людьми, які допомагали розповсюджувати сільськогосподарську продукцію по неосяжному СРСР і з цього агроном мав неабиякий зиск. Олександр Калістратович мав постійний дохід, мав заощадження, але не міг спокійно витрачати гроші, взагалі не хотів їх витрачати. У певному сенсі він був збирач грошових знаків. Дітей у Реви не було, харчувався він виключно дома, або коли безкоштовно годували у полі, коли була посівна чи жнива. У гості він ніколи не ходив, щоб не купувати подарунки, світло дома намагався вмикати інколи, стемніло – лягай спати. Коли доводилося сплачувати комунальні послуги, витрачатися на хліб та одежу, Олександр Калістратович геть засмучувався. Коли на ощадній книжці накопичилася чимала сума, агроном перестав віддавати гроші для зберігання до державного банку, а почав їх складувати вдома. Рева зарив у коморі бідон для молока на сорок літрів і складав гроші у середину. Бідон вже був наполовину повний, яка там сума вже не знав і господар.

Вагон стрепенувся, нарешті незвичайна людина.  «М’який» уп’явся у думки агронома. А Рева їхав по безкоштовній путівці до санаторію, жалкував, що довелося заплатити за проїзд, та розмірковував який буде заробіток під час відпочинку. Дивно, вагон знав, що з відпочинку люди їхали за звичай зовсім без грошей. Але, через двадцять одну добу Олександр Калістратович Рева зайшов у вагон, чому «М’який» був дуже радий, і дійсно, він був єдиною людиною з грішми. «Сашко-агроном» примудрився не витратити кошти, а покласти до кишені втричі більше ніж було. Рева ходив з торбами з брезенту та збирав пусті пляшки, потім ніс здобич до себе у номер. Зранку, коли громадяни на відпочинку спали або насолоджувалися сонечком, Рева з повними торбами йшов у місто до пункту прийому склотари. В ті часи тара коштувала реальні гроші. Вечором та сама система. Додому «Сашко-агроном» повертався посвіжілий та при здобутку. Засмальцьовані купюри обережно були покладені до бідону у коморі, а Рева з гарним настроєм відійшов на сон.