Розділ 41. Зоряна

– Скоріше заходь! – прошепотіла жінка і, схопивши мене за руку, затягнула до кімнати.

– Ганю Лук’янівно, ви зараз налякаєте Зоряну своїм шепотінням, – почувся голос Орисі.

Молода жінка сиділа на канапі біля вікна. На ній була сукня, дуже схожа на ту, у якій була мати Богдана. Хіба що колір приємніший – персиковий.

– Вибач, Зоряно, просто якщо хтось дізнається, де я, сюди наб’ється ціла купа людей! А я хотіла дещо тобі запропонувати, – пояснила жінка й усміхнулася.

– Що саме ви хочете мені запропонувати? – спитала я з цікавістю. – Це якось пов’язано з піснею?

– Не зовсім. Словом, не подумай, що я хочу тебе образити, якраз навпаки, – заторочила Ганна Лук’янівна й кинула майже панічний погляд на Орисю.

– Ганя Лук’янівна боїться, що ти, Зоряно, образишся, якщо вона запропонує тобі сукню.

– Сукню? – розгублено протягнула я.

– Так! Ти не подумай – вона нова! Я купила її, тому що вона мені страшенно сподобалася, але так і не наважилася вдягти.

Я б могла запитати все, що завгодно, натомість спитала про те, що видалося мені важливим. Дійсно важливим.

– А чому ж ви не наважилися вдягнути цю сукню?

– Колір. Я вже якось звикла, що найкраще виглядаю у пастельних тонах. А плаття яскраво-зелене. Тобі буде чудово. Звісно, я трохи більша за тебе, але там можна затягнути корсет.

– А мені от здається, що вам би цілком пасував зелений, – щиро не погодилася я.

– Не такий, не знаю, це, видно, на мене так впливає моя нездійсненна мрія! – Жінка попрямувала до великої шафи. – У молодості... – почала вона, але Орися її перервала:

– Ганю Лук’янівно, коли ви кажете “у молодості”, мене аж теліпати починає. Наче вам уже сто!

– Ну, мені не сто, це точно. Проте молодість – вона молодість і є… тоді я мріяла стати акторкою!

– Оце так новина! – вигукнула Орися. – А чому ви ніколи не розповідали?

– Я взагалі нікому не розповідала, що намагалася вступити на акторський. І як думаєш, куди, га, Зоряно? – жінка хитро глянула на мене.

– Тільки не кажіть, що до циркової академії... – я широко усміхнулася.

– Саме туди! Все мріяла, що буду, як Ольга Сумська! Тоді лише вийшов наш фільм про Роксолану. Гадаю, це був дев’яносто шостий рік. Мені було двадцять, я вчилася на факультеті іноземних мов, але хотіла все кинути й стати актрисою. Нікому нічого не сказала, добре, що хоч дійсно університет не кинула. Комісія мене, як зараз кажуть, “завернула”.

– Але чому?! – обурилася Орися.

– Не хара́ктерна в мене зовнішність, сказали. Я там одну жінку на все життя запам’ятала! – Ганна Лук’янівна дуже кумедно скривилася і вимовила низьким, хриплуватим голосом: – Вам, моя хороша, лише потопельниць грати, не хара́ктерна ви!

У мене очі від подиву розширилися, бо я впізнала у цих словах і манері говорити нашу викладачку – Анжеліку Петрівну.

– Здається, я знаю про кого ви кажете… Ви зараз дуже точно зобразили Анжеліку Петрівну – вона у нас веде сценічну майстерність. Всі за спиною, звісно, звуть її людожеркою. Не можна сказати, що вона погано вчить. Мені шкода, що вона вам так сказала – це дуже нетактовно.

– Не журися, я їм тоді висловила все, що думала! – Ганна Лук’янівна щиро розсміялася. – Може, я б іще спробувала, але того року познайомилася з моїм Ґнатом. А далі... ну, далі життя. Я ні про що не шкодую. У своїй роботі, у викладанні, я щаслива. Тільки дівчата, нікому не казати, бо Ґнат інакше як «моя актриса» ніяк мене не називатиме ще добрих пів року! Знайшла!

Жінка витягнула з глибини шафи насичено-зелену, майже смарагдову сукню. Довгу, з легкою, летючою спідницею й відкритими плечима.

– Ну, як тобі?

– Вона справді дуже гарна, але ж у мене є сукня... – почала я, але жінка замахала вільною рукою.

– Ти спершу поміряй, а потім кажи! І, до речі, вчора якось було незручно питати: чому ж ти співаєш, а вчишся на акторському?

– Гадаю, що тут ваша історія схожа на мою...

– Справді?! – здивувалася мати Богдана.

– Розкажи скоріше, який цікавий сьогодні день! – мовила Орися, відкинувшись на спинку канапи.

І я розповіла. Мені стало напрочуд легко й тепло поряд з цими жінками, і сукня, як виявилося, дуже пасувала до моїх очей.

Поки ми балакали, за вікном вже майже стемніло. У саду накрили стіл і запалили ліхтарики. Я краєм ока бачила молодих людей у формі офіціантів, котрі вийшли з мінівена.

– Ой, я піду все там перевірю, – проговорила Ганна Лук’янівна. – Доки не забула, Зоряно, у нас є піаніно, тож ти зможеш і зіграти. Може, Червону Руту? Всі її знають і будуть підспівувати!

– Всі люблять цю пісню, – кивнула Орися. – І вона не трагічна, навпаки.

– Залюбки заспіваю, – погодилася я.

Ганна Лук’янівна вийшла з кімнати і буквально полетіла кудись у глибину будинку, а ми з Орисею повільно пішли до виходу.

– Сподіваюся, Богдан тобі сказав, що на свято приїхала його колишня наречена? – раптом запитала вона, трохи призупинившись.

– Сказав, – зазирнула молодій жінці у вічі.

– От і добре. Не знаю, чому вона вирішила припхатися. Як на мене, вона завжди була, є і буде страшним стервом. Увесь світ повинен крутитися навколо неї. Гадаю, що Богдан цього не помічав лише тому, що вони фактично росли поряд. Вчилися в одній школі. Що б вона тобі не сказала, це буде лише від заздрощів і неспокійної совісті. Але думаю, вона не наважиться.

– Я за це не хвилююся, – мовила я. Насправді так і було. Якби чоловік мене не попередив, можна б було сумніватися у його діях і намірах, а так... яке мені діло до тієї, котра вже давно стала його минулим?

– От і чудово! Ходімо… Ой, ти тільки глянь, Юрик приїхав. А то, певно, його наречена! Я ще з нею не знайома, – несподівано Орися гигикнула, зупинившись біля вікна. – І наш кей-поп-айдол вже там. Жінки на нього линуть, наче бджоли на квіти. Я і сама іноді задивляюся, хоч мені, начебто, і не можна! Берт мені б палець відкусив, якби знав!