Розділ 39. Зоряна

Підібравши ноги, чиста й духмяна, закутана у легку ковдру (Богдан наполіг, щоб я її накинула), я сиділа у м’якому кріслі, спостерігаючи за тим, як чоловік заварює чай.

Спершу він ошпарив чайник кип’ятком, потім засипав усередину чай (такий ароматний, що запах долинав і до мене, пахло квітами). Білявий взяв гарні, розписані квітковим візерунком чашки, розлив у них заварку. А тоді, відкрутивши кришечку на темно-зеленій скляній пляшці, плеснув собі й мені.

– Здається, що мені ти налив більше, – пирхнула я, намагаючись відігнати якесь тривожне відчуття.

Мені чомусь видавалося, що виходив він із будиночка розслаблений і в хорошому настрої, а повернувся... не злий, не роздратований, однак напружений.

– Звісно, хочу тебе напоїти, щоб ти швидше заснула, – відповів Богдан весело, доливаючи кип’ятку. – Спершу з’їж пиріг, потім пий цей чай. Ти ж зголодніла, я вгадав?

– Зголодніла... – розгублено видихнула, оскільки лише цієї миті усвідомила, що страшенно голодна.

– От і добре. Ти батькам збираєшся дзвонити?

– Я написала, – відповіла чесно.

– Що ти поїхала на дачу до чоловіка, якого знаєш зовсім недовго? – чоловік поклав на столик переді мною пиріг та чай і всівся майже поряд.

– Я написала, що з друзями...

– Ай-я-яй! Хіба годиться брехати?

– Усю правду не скажеш, якщо покажу тебе, доведеться дуже довго пояснювати...

– А що там пояснювати? – сині очі сміялися. – Хіба так складно сказати, що я твій хлопець?

– Але ж ти не мій хлопець... – почала я, але білявий перервав:

– А чому ж тоді цілувала мене там, біля басейну, га?

Мені стало спекотно, я відчувала, що щоки почали палати буквально.

– Чи, може, Зірко, у тебе хтось є?

– Нема! – вигукнула практично в паніці, бо раптово злякалася, що чоловік подумає, що є. От бздурня!

– Так я і думав, – спокійно мовив він, хижо усміхнувшись.

– Не зрозуміла, – обурилася, – що означає, ти так і думав? Вважаєш, що у мене не може бути хлопця чи мною ніхто не цікавиться? Так, неправда це! У мене скільки завгодно прихильників є! Та мені букети дарують щонайменше раз на тиждень! І щоб ти знав, я ходжу на побачення! Регулярно! І... – я запнулася, тому що Богдан у два кроки подолав відстань між нами, підхопив мене з крісла, а тоді знову всівся.

Мені стало млосно й гаряче. Я хотіла (але це не точно) встати, утім... мене прикував до місця його погляд. У мерехтливому світлі, що лилися з жовтуватої лампи, його очі видавалися майже чорними.

– А якби я став твоїм кавалером, м-м-м? Дарував тобі букети щонайменше раз на тиждень, ти б погодилася?

– На що саме? – прошепотіла, затамувавши подих.

– Бути моєю? Насправді. Усе це, – чоловік недбало змахнув рукою, – не триватиме вічно. Є ті бандюки чи нема, це вирішиться. А я хочу, щоб ти була зі мною. По-справжньому. Без обману чи необхідності.

– Чому? – спитала тихо.

– Тому що я закохався в тебе.

Від цих слів серце закалатало в грудях і хвиля жару затопила усе моє тіло.

– Ти не можеш казати це серйозно...

– Можу і кажу. Ти образилася на мене тоді, у мене в квартирі, вночі. Але я хотів тебе поцілувати, Зірко. І не тільки поцілувати. Я просто... тобі всього лише двадцять один, мені двадцять сім. Мені видавалося, що так не можна, що у тебе ще все попереду: однолітки, побачення. Якщо ти зараз скажеш мені, що не готова чи не згодна, я зрозумію...

– Ні! – вигукнула я, інстинктивно притискаючись до чоловіка ближче, відчуваючи, як швидко б’ється його серце. На мить я згадала каблучку, яку знайшла... Ну і нехай! Рано чи пізно він мені все обов’язково розповість.

– Ні – в сенсі: відчепись від мене, старий збоченцю? Чи ні – ти не скажеш, що не згодна?

– Не скажу...

– То це означає, що я тобі подобаюся, га?

– Можливо, – я підняла руку й склала великий і вказівний пальці так, щоб між ними лишився крихітний простір, – зовсім трохи...

– Тоді це необхідно якось виправляти. Є один спосіб, наприклад, я можу зробити отак, – чоловік провів губами вздовж моєї щоки, – чи отак, – гарячі вуста таврували шкіру, спустившись нижче. – А ще так, – він поцілував мене всерйоз. Довго, солодко, так, що у мене в голові паморочилося, і я забула про все на світі. – Допомагає? – спитав, відсторонившись. Ми важко дихали – обом хотілося більшого.

– Допомагає, – відповіла, усміхнувшись.

– Ну, якщо так, дуже скоро ти зовсім втратиш від мене голову. А зараз – пити чай.

Було на диво добре сидіти отак, удвох. З саду долинали стрекотання, шум вітру, під моєю рукою мірно билося серце білявого. Посеред усього цього, я раптово усвідомила – ось вона! Моя хвилина кохання! Світ, приглушений барвами ночі, тиша будиночку і м’яке тепло, що, здавалося, перетікає від Богдана до мене. Сьорбнувши чаю, я усміхнулася, немов виграла щонайменше тисячу баксів. Тих самих, які чоловік мені пропонував від самого початку.

– Я повинен тобі дещо сказати. Краще буде використати слово «попередити», – рівно мовив чоловік, і я мимохіть трохи від нього відсторонилася, щоб бачити його обличчя.

– Про що ти хочеш мене попередити? У тебе є дружина й діти? – нервово пирхнула, і злощасна каблучка знову спливла в моїй свідомості.

– Чого нема, того нема. Уся надія на тебе, у майбутньому, звісно, – тон Богдана став помітно «легшим». – Я не знаю, чи побачиш ти цю м-м-м... молоду жінку завтра. Можливо, вона все ж таки забереться звідси, однак сильно в тому сумніваюся. Словом, моя колишня наречена тут. І поки ти не надумала собі чогось поганого, все, що з нею пов’язано давно в минулому...

– А чому ж тоді кільце бережеш?! – вирвалося у мене раніше, аніж я встигла себе зупинити.

– Так-так-так... – чоловік криво усміхнувся, – щось підказує мені, що ти вранці втекла не лише через те, що я тебе цілувати не схотів. Де ти його знайшла?

– Я ненавмисне...

– Не сумніваюся.

– У тебе там на полиці стоїть книга Міхаеля Енде...