Розділ 37. Богдан

Мама з татом якраз пили чай. Обоє у фартухах із написами: “Найкращому дідусю” і “Найкращій бабусі”.

– Ти щось пізнувато, синку. Ми без тебе вже цілу гору голубців накрутили! – проговорив батько, змахнувши рукою. – А хто це з тобою? Кого це ти нам привіз?

Я вже збирався відповісти, але не встиг, тому що мама, та сама жінка, котра впродовж півроку намагалася познайомити мене з усіма дівчатами на світі, радісно усміхнувшись, буквально проспівала:

– Ґнате, ти що не бачиш? Вона – та сама!

– Справді? – Лице батька набуло розгубленого виразу.

– Взагалі-то, мамо, це Зоряна, моя дівчина. Зоряно, познайомся: це моя мати – Ганна Лук’янівна і тато – Ґнат Олексійович.

– Дуже приємно, – відповіла чорнява й кинула на мене стривожений погляд. У відповідь я лише знизав плечима.

– І нам дуже приємно! Я з першого погляду все зрозуміла! Як тут не зрозуміти! – Мама встала, щоб дістати ще чашки.

– Ну, а я, молоді люди, – вліз батько, – не такий екстрасенс, як моя дружина, і з одного погляду не можу визначити безмежне кохання, тому, сідайте, діти. Не стійте, ноги заболять.

Я відсунув стілець для Зірки й, коли знову глянув на тата, той хитро мені підморгнув.

– Чоловіки прекрасні своєю логікою, – проговорила мама, ставлячи на стіл чашки, – але щодо почуттів... тої ж інтуїції... з цим у них біда.

– А як ти тоді поясниш мій успіх у бізнесі?  Не інакше, чуття мені допомагало все життя! – Тато хижо усміхнувся. Він обожнював провокувати свою дружину.

– Тобі допомагала сумлінна праця, часом і груба сила. А найбільше – моя порада, базована на інтуїції! – відрізала мати й звернулася до Зоряни: – Правильно я кажу?

– Я... е-е-е... Можливо... – протягнула чорнява.

– Що будеш пити? Каву чи чай? – запитала матуся.

– Я б випила чаю, якщо можна.

– Ну, звісно, можна! А ще я тільки-но спекла яблучний пиріг. Ми з батьком якраз збиралися перекусити. Будеш? Чи, може, хочеш чогось суттєвішого? Але сподіваюся, що я добре виховала свого сина й він уже тебе нагодував, – мама питально глянула на мене.

– Звісно, нагодував. То як, Зірко, пиріг будеш?

– Так, із задоволенням, – відповіла дівчина, і я помітив, що вона нарешті розслабилася.

Бесіда текла неспішно. І дивним чином мені здавалося, ніби Зоряна вже бувала тут раніше, неначе тут вона і повинна бути.

Згодом до нас приєднався брат з дружиною. Орися, тонка блондинка (трохи схожа на нашу матусю, так, іноді психологи мають рацію!) цілком щиро зраділа знайомству із Зіркою.

Я для чогось згадав ту нашу першу зустріч біля академії й свою пропозицію. Як же сильно я помилився... неважливо, який на дівчині був одяг: у ній самій була якась тиха грація. Вона не казала зайвого, не перебивала співрозмовника, і мої племінники буквально повиснули у неї на руках. Митрик час від часу зачаровано зітхав, зазираючи Зірці в очі й намагаючись привернути її увагу.

– Ти обов’язково повинна нам заспівати! – мрійливо зітхнула моя мати, і я на секунду вгледів у її очах щось таке, чого ніколи не бачив раніше. Якесь потаємне бажання чи мрію, але емоція зникла так само швидко, як і з’явилася.

І все одно це незвично було... мені завжди видавалося, що мама абсолютно щаслива у своїй роботі… зі своєю сім’єю.

– Авжеж, – усміхнулася Зоряна. – Можливо, у вас є улюблена пісня?

– А можна подумати до завтра? – поцікавилася мати.

– Гадаю, що так, – чорнява стенула плечима.

– От і добре. А зараз я покажу тобі гостьовий будиночок. Потім Богдан принесе твої речі, годиться?

У гостьовому будиночку було дві кімнати, простора кухня, світлі меблі й великі вікна.

– Що ж, напевно, ми побачимося вже завтра, добре тобі відпочити, – вимовивши це, матуся порямувала за речами разом зі мною.

– Гадаєш, мені потрібна допомога? – запитав насмішкувато.

Різко зупинившись, мама зазирнула мені в очі. У травневих теплих сутінках її сірі вири видавалися майже синіми.

– Я щиро сподіваюся, що це не якась вистава для мене, – промовила вона тим самим голосом, яким говорила зі мною в дитинстві, коли я робив щось погане.

– А тобі потрібна вистава? Бо мені от видавалося, що останнім часом розігруєш її саме ти. Називається: «Мій син – стара діва, рятуйте хто-небудь!» – не здавався я.

– Можливо... я й перегнала палицю... Утім, насправді мені потрібно, щоб мій син був щасливий. І сьогодні, за тим столом, поряд із цією дівчиною, ти був щасливий. Я це знаю, однак... вона ж насправді не твоя дівчина, чи не так?

– Мамо, якщо ти такий екстрасенс, чому тоді сказала, що вона та сама?

Матуся зневажливо фиркнула.

– Дорогий мій, я міняла тобі підгузки й мила твою дупу – я знаю тебе, як нікого іншого. Ти б бачив своє лице, коли на неї дивишся. Тому скажу тобі один раз – не проґав свій шанс. І не смій образити дівчину, ти мене зрозумів?

– А може, вона мене запросто образить? Мамо, тобі хто ближче? – вдавано обурився я і щиро розсміявся, коли вона презирливо пирхнула.

– Мені ближчі ті, хто народять мені онуків! – відрубала матуся і широкими кроками рушила у бік дому.

Отак воно – жіноча солідарність!

Доріжка до будиночка чомусь стала видаватися мені нескінченно довгою, бо я не знав, як діяти.

Що робити? Про що говорити, коли насправді хочеться не слів, а поцілунків?

Але й тиснути на дівчину мені не хотілося.

Хотілося довіри.

Коли увійшов усередину, вона стояла біля французького вікна, вдивляючись у глибину саду.

– У вас дуже гарний басейн. Оця підсвітка – здається, що там мерехтять якісь морські жителі...

– Я бачив, як світяться креветки на морі, живі, звісно. Пам’ятаю, як ми пішли з братом рибу ловити на захаращену туристичну базу. Вона ще з радянських часів стояла пусткою. Нам батьки дозволили переночувати в одному з домиків. Ще там був сторож, а у нього – човен. Словом, рибу ми ловили мало. В основному теревенили, купалися, а потім я заснув. Прокинувся від того, що мене Альберт трясе за плече й кличе подивитися на те як море світиться. Ми прибігли, і весь берег буквально світився. Було так дивно усвідомлювати, що це всього лише креветки, а не якісь фантастичні створіння. Гарно було.