Розділ 36. Богдан

Я дивився на дівчину, і на душі ставало все тепліше. Вона замовила вареники з вишнями і губи в неї стали... червоні... яскраві, апетитні, як справжні вишні. Мені забажалося торкнутися її вуст прямо посеред ресторації, але тут, на щастя, було доволі людей.

На щастя, тому що... хтозна, може, ті покидьки вже труться десь поряд, хоча ніякого хвоста за нами я не помітив.

– Я тут що подумав, – промовив, сьорбнувши кави, – а чому ти вступила на акторський, якщо хотіла співати?

– Не взяли, – швидко відповіла чорнява, і я помітив, що вона стиснула виделку занадто сильно.

– Не розумію... – протягнув розгублено. – Я чув, як ти співаєш. Як можна тебе не взяти?

– Тобі дійсно подобається, як я співаю? – зелені очі дивилися на мене уважно.

– Так, і нічого в тому дивного немає, у тебе справжній талант.

– А наші викладачі й вступна комісія інакше вважають. Сказали, що у мене голос і зовнішність не збігаються: я окремо, голос – окремо.

– Маячня! – вигукнув я голосніше, ніж слід було.

– Я й на акторський вступила не з першого разу, – дівчина знизала плечима. – Рік вчилася у будівельному технікумі... тож ми з тобою могли б колегами бути.

Мені на думку дещо спало, і я поспішив запитати:

– А в Університет Культури? Чому ти туди не вступила? Там же теж є вокальне, певен, тебе б узяли без питань.

– Можливо, так би воно й було, але я хотіла саме до циркової академії.

– Чому? – здивовано вигнув брови.

– У дитинстві моя бабуся, Катерина Остапівна, часто читала мені Пеппі Довгупанчоху. І вона мені уявлялася такою от циркачкою, а не звичайною дівчинкою. До бажання співати додавалося ще й бажання фокуси показувати...

– Ну, як ти танцювала, я бачив.

– Потім я десь почула, що у Києві є циркова академія. І це так запало мені в душу. Мені все видавалося, що я, як Пеппі у різних панчохах, усіх підкорю своїм голосом. Пізніше дізналася більше про викладачів... У нас є дуже хороші й талановиті. Тому...  У цілому, я не шкодую, що навчаюся на акторському. Хоча... – Зоряна раптово замовкла і стиснула губи.

– Що – хоча?

– У нас ходять чутки, що, щоб потрапити куди треба, потрібно просто заплатити комісії – і все. Заплатиш – співатимеш. Є в нас яскравий приклад – Софія Бездумко.

– Ну і прізвище... – пирхнув я.

– Дочка депутата. Співає посередньо, але ж вчиться на вокальному. Тому життя несправедливе.

– Гадаєш, її батько заплатив?

– Знову ж таки, такі ходять чутки. З іншого боку... Можливо, я просто занадто жорстока до неї... й упереджена. Вона мені очі муляє.

– Ну, якщо взяти шкалу від одного до десяти, наскільки вона співає?

– Десь на п’ять.

– Ну і хрін з нею, – я підморгнув Зірці, – бо ти сама десять із десяти і співаєш теж на десять.

Зоряна широко усміхнулася і злегка почервоніла.

Решту шляху ми подолали швидко. Зупинившись біля кованих воріт і заглушивши двигун, глянув на Зоряну.

– Ну що, готова?

– Та щось не дуже... – тихо протягнула вона.

– Тобі нема чого хвилюватися...

– А я все одно хвилююся! І насправді мені трохи страшно, та що там... Очманіти як страшно!

– Ш-ш-ш... – простягнувши руку, я легко торкнувся теплої щоки дівчини й, не в змозі втриматися, схилився ближче, накривши її губи своїми.

І вона відповіла. Я відчув, як злетіли її руки – несміливі тонкі пальці зарилися в моє волосся. А потім... щось закричало, загуділо, та ще й так голосно, що ми обоє смикнулася й дуже невдало стукнулися чолами.

Звук повторився, лише цього разу гучніше й наполегливіше, і мене нарешті осяяло. Алекс!

І точно, з відкритого вікна до нас долинув голос брата:

“Мерці плачуть, коли живі співають ці пісні

Плач з-під землі луна, коли сонця стихають вогні

І хмари стають все густішими

І навіть птахи замовкають

Мерці попід вікнами самотніх шукають

Тому після того, як сонце заходить

Якщо ти один в одинокому домі

І вітер гуде за вікном –

Про любов не співай

Ні в якому разі про любов не співай”

– Що це? – з острахом спитала мене дівчина, вигнувши брови.

– Цвинтар, – я потер чоло.

– Не зрозуміла, – зелені очі Зоряни зробилися величезними до неможливості. – У вас там, – вона тицьнула пальцем у бік мого дому, що виднівся з-за паркану, – ще й цвинтар? Сімейний чи що?

Усмішка сама торкнулася губ, і я розсміявся, за що миттєво отримав щипок за плече і розлючений погляд.

– Пробач... Я мав на увазі, що цю пісню виконує гурт “Цвинтар”. Ніколи не чула?

– Ніт. То у вас там що, концерт?

– Щось на кшталт. Ходімо, зараз твої тривоги й страхи як рукою зніме, зуб даю.

Вискочивши з машини, допоміг Зоряні вийти і, узявши її за руку, повів до входу.

– А ти не міг би просто пояснити, що там відбувається?

– Ні, це краще один раз побачити.

Коли ми опинилися всередині й трохи пройшли вперед, в глибині саду можна було побачити не тільки басейн, альтанки і невеликий фонтан, який мама сама прикрашала, а ще й хатинку. На дереві. Колись давно її побудував для нас із братом дідусь. Так вона там і залишилася. От саме в ній, правильніше буде сказати в одвірку, і сидів Алекс. У руках у нього була бас-гітара, трохи лівіше – височіла колонка, а праворуч, примотаний до гілки, бовтався мікрофон. Драбину брат завбачливо забрав з собою, і вона мирно собі лежала на даху хатинки.

– Це ж рокер... тобто... твій брат... Чого він туди заліз? – здивовано протягнула чорнява.

– А ти дивися, що далі буде.

Подумки я встиг полічити до п’яти, коли з кущів, у парадному костюмі з’явився дядько Василь. Високий і кремезний, як і мій батько, чоловік усе одно не міг би вилізти на дерево – вік не той, але це не заважало йому кожного разу намагатися.

– Знову бренькаєш! – заволав дядько, засукуючи рукави й чіпляючись за гілку. – Ти це навмисне! Навмисне! Мало мені того, що сімейна справа коту під хвіст, університет кинув! Щоби що?! А я скажу, що! Ти – бременський музикант, трубадур! У нас у сім’ї такого не було!