Розділ 35. Зоряна

– А як твої “Дикі Коні”, не дзвонили? – поцікавився Богдан, повертаючи на широку дорогу, уздовж якої тягнулися високі дерева.

– Дзвонили! – сповістила я радісно. – Запропонували співати разом із ними, не бекою, а стати п’ятою в їхній групі!

– Це правильне рішення з їхнього боку.

– Ти так вважаєш?

– А чому ні? У тебе незвичний голос, загадковий, я б так назвав. Цікаво, як ви звучатимете разом.

– І мені цікаво, хоча в голові я можу це уявити. Вони хочуть знімати кліп, тож мені знадобиться сукня і все таке, – я замовкла, чомусь не бажаючи казати Богдану про Америку, не тому, що це б прозвучало зухвало чи фантастично, а тому, що я раптово злякалася. Скажу йому, а він... вважатиме, що я можу поїхати геть і невідомо коли повернуся. Обсмикнувши себе подумки, додала: – Сказали, що шукають місце для зйомок, щось напівзруйноване, готичне... бо я схожа на героїню темного фентезі.

– Це хіба що романтичного темного фентезі, – засміявся чоловік, – для класичного ти повинна бути вдягнена як воїн, володіти мечем. А може, ще й арбалетом, і бути брудною, бо все твоє життя минатиме у боротьбі й полюванні на нечисть чи щось таке. Але я згоден із їхнім баченням, ти і справді принцеса.

– А що ти маєш проти романтичного фентезі? – Я склала руки на грудях. Погляд білявого на мить відірвався від дороги і прилипнув до мене.

– Абсолютно нічого не маю проти. Я за те, щоб кожен читав, що хоче. Мій батько, Гнат Олександрович, до речі, його так звати, свого часу до печінок мене дістав, нав’язуючи свої літературні смаки. Я був згоден вчитися і піти його стопами у бізнесі, але читати філософів – не моє. Можливо, колись, коли мені стане під сто, я й почну захоплюватися Кантом, але точно не в найближчі двадцять років.

– А яка твоя мати? – спитала я, відвернувшись до вікна. – Все ж таки твоя пропозиція... була... щонайменше дивною. Невже вона весь час втручається у твоє життя?

– М-м-м... щодо пропозиції я вже казав. Іноді ми всі піддаємося поривам. Ти, вважай, полонила мою уяву. Що ж до матері. Це тільки останнім часом. Раніше... – Богдан замовчав, наче підбираючи слова або ж він чогось не бажав розповідати... – не було необхідності раніше, та й зараз немає, але як і всі матері, вона надмірно за мене хвилюється і, видно, їй здається, що, якщо я з кимось познайомлюся, то нарешті стану щасливим. А подруг у неї вистачає. У подруг є доньки. І часом це дуже недоречно. Особливо коли не хочеш нікого образити, розумієш?

– Може й так...

– Уяви ситуацію навпаки: якби твоя мама запрошувала синів своїх подруг, наче й відмовити різко не можна, бо людина образиться, але й зв’язуватися бажання нема.

Я раптово подумала, що цілком ймовірно Богдан і зі мною зв’язуватися не бажає. Просто все так закрутилося, що саме не розкрутиться. От він і допомагає. Стало так боляче в грудях, що на очах виступили сльози. Як це відбулося всього за одну хвилину, я й сама не зрозуміла.

– Зоряно, щось сталося? Я тебе чимось образив? – запитав білявий напружено, і я заперечно хитнула головою.

– Ні, просто... мені знову раптово стало страшно. Через цих покидьків.

– Не хвилюйся, все буде добре. Я тобі обіцяю. Хочеш, зупинимося?

– Та ні, дякую... То що ще ти можеш розповісти про свою маму? Я ж повинна знати... – вимовила, остаточно заспокоївшись.

– Її звати Ганна Лук’янівна. Якби тоді, коли я був маленьким, існувала оця сучасна назва «бежева мама», то це точно була б моя. У нас усе декоровано у пастельних тонах. Мати любить пити й їсти з усього гарного, і щоб усе було прекрасно й гармонійно навколо. Вона білявка, як і я. Деяким людям може видаватися, що це вона грає, знаєш, якась така нарцисичність, але вона така і є. М’яка, тиха. Багато читала нам у дитинстві. Нам – маю на увазі старшого брата Альберта. Грала нам на піаніно, співала. Тому, якщо тобі почне видаватися, що вона аж занадто правильна чи щось таке, це не гра.

– То в тебе є рідний брат?

– Так. Старший на п’ять років. Одружений. Троє дітей. Старшому, Митрику, – шість, дівчатам-близнючкам по три – Марія і Мар’яна.

– О-о-о-о, тепер зрозуміло, чому твоя матуся хвилюється! – усміхнулася я.

– Туше. Дружину брата звати Орися. Чудова дівчина.

– А хто ще буде на дачі?

– Дай подумати... Юрик, мій друг, ти його вже знаєш. Його наречена – Тетяна.  Буде Алекс.

– Рокер?

– Угу, його батько – брат мого, дядько Василь. Буде син одного з найбільших і найдавніших партнерів мого тата – Тимофій, ти його впізнаєш будь-де.

– Це ще чому? – здивувалася я.

– Тому що він більше схожий на корейського айдола, аніж на Тимофія, – гигикнув чоловік. – Розкосі очі й усе таке, у нього прадідусь був корейцем. Сильна генетика. Він теж займається будівництвом, тепер уже замість батька.

– А чому? Щось сталося?

– У його батька Альцгеймер.

– Це, певно, дуже важко... – мовила я тихо.

– Гадаю, що так. Коли дізнаєшся про нещастя іншого, починаєш більше цінувати те, що маєш. Хто ж іще повинен бути... – чоловік ще якийсь час мовчав, і на обличчя його набігала тінь. Утім це сталося так швидко, що мені почало видаватися, що це була всього лише гра моєї уяви. – Напевно, всі інші не варті твоєї уваги – це друзі батька, ділові партнери.

– Але ж ти сказав, що це сімейне свято! – здивувалася я.

– Так і є, але святкують ювілей батькової компанії.

– А подарунки треба?

– Усе є, не хвилюйся.

– Але ж... тобі не здається дивним, що ти везеш мене, незнайому дівчину, на таке свято? Як зреагують твої батьки?

– Позитивно, Зірко. І як я вже казав, є певні сфери мого життя, де я нікому не дозволю вирішувати за мене. Нема чого хвилюватися.

– А ти певен, що не буде ще когось? – Зіщулила очі на монохромного.

– Натякаєш на якихось ще дівчат, окрім тебе? – Богдан хижо усміхнувся і мені закортіло його стукнути.

– Саме так!

– Тоді влаштую вам змагання: котра переможе – отримає приз! – розсміявся чоловік.