Розділ 34. Зоряна

Чоловік допоміг нам сісти, повернувся за кермо й завів двигун. Коли ж машина рушила з місця і виїхала на дорогу, назвав адресу.

Подруга одразу ж вбила її у пошук на Google Maps.

– Ого, – вигукнула вона, – жирна у вас ділянка!

– Що є то є, але дісталася вона нам не за гроші, а ще з тих часів, коли землю там видавали усяким партійним працівникам, професорам. Мій дідусь працював у КНУ, довго стояв у черзі на ту землю, вже пізніше, після розвалу СРСР, моєму батьку вдалося приватизувати ділянку, а оскільки ми займаємося будівництвом, то і побудували там дім. Навіть кілька. Два невеликих – гостьові.

Мотря, глянувши на мене, красномовно пограла бровами, а тоді знову тицьнула мені під ніс зображення мапи.

– Ми там теж були у нашого одногрупника, Сашка, його батько – психіатр, – проговорила я. – Як саме їм дісталася ділянка, він не розповідав, але мені запам’яталося, що там дуже гарно.

– Так і є, – кивнув білявий і, увімкнувши гучномовець, комусь подзвонив.

Салон сповнили довгі гудки, а потім прозвучав хрипкий голос:

– Сподіваюся, дівчина вже з вами.

– Так, вона зі мною, – відказав Богдан.

– Якщо так, дотримуйтесь того плану, про який ми говорили. Зоряно, – безликий, проте дуже строгий співрозмовник звернувся до мене.

– Слухаю... – видихнула ледве чутно.

– З вами говорить слідчий Шевченківського управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві, капітан Хапайло. Можу вас запевнити в тому, що за вами вже наглядають і нічого поганого не станеться. Поводьтеся так, як і завжди, перебувайте поряд з Богданом. Якщо на вас дійсно полюють, зрештою ми схопимо зловмисників, і ви зможете жити так, як і до того. Якщо сумніваєтеся в тому, чи я справді існую, можу здійснити відеозв’язок – показати вам своє посвідчення.

– Гадаю, я вам вірю... – відповіла приголомшено. – А наскільки... наскільки небезпечні ці люди?

– Як і всі інші кримінальні елементи. Не більше й не менше. Якщо питань у вас більше немає, відключаюся.

– Немає... дякую!

– Ну як, тепер ви мені вірите? – запитав Богдан. – І, до речі, Зоряно, тебе додому завезти?

– Питання довіри – так під сумнівом поки що і залишається, – відрубала Мотря і у мене мимоволі смикнулися кінчики губ, коли упіймала ошелешений вираз обличчя чоловіка у дзеркалі заднього виду. – От коли ти, Богдане, повернеш мені мою подругу цілою і здоровою, можливо, ми й почнемо тобі довіряти. Правильно я кажу, Зорю?

– Аякже, – весело погодилася, спостерігаючи за тим, як у білявого брови злітають все вище й вище. – Мені не тільки додому треба.

– А куди ще?

– До гуртожитку.

– До гуртожитку? – цього разу чоловік озирнувся на нас. – А навіщо?

– Треба і все, – влізла подруга, – будь як самурай, як там кажуть: у самурая нема цілі – лише шлях. Тож твій шлях сьогодні пролягатиме через дім Зоряни, мій дім і гуртожиток.

– А з вами весело, – пирхнув Богдан і вивернув кермо, повертаючи до мого дому. – Я теж підіймуся, про всяк випадок.

Ми з Мотрею перезирнулися, і я відповіла:

– Якщо вважаєш, що це потрібно.

– Так я і вважаю.

Збиралися ми з подругою швидко. У мене в шафі зберігалася доволі практична темно-синя валізка. Мотя зосереджено гортала мої нечисленні сукні, а я спакувала білизну.

– От вічно тобі кажу, що треба більше суконь... – прошелестіла дівчина. – Навіть не думай брати цей купальник, – руда вихопила у мене з рук скромний суцільний квітчастий купальник. – Візьмеш мій, я ж сказала!

Я потягнула тканину до себе, а Мотря у свій бік. На тому нас і застукав білявий.

– Гарний у тебе папуга, але увесь час каже «Вітаю!», – усміхнувся чоловік.

– А це тому, що він більше нічого й не знає, – відповіла я і упустила той момент, коли злощасний “предмет одягу” опинився в руках подруги, а потім взагалі зник з мого поля зору.

– Їдемо далі? – спитав Богдан.

– Так! – відповіли ми з Мотрею одночасно.

Купальник-ниточка був «захоплений» майже блискавично, й ми спрямували Богдана до гуртожитку.

Взагалі гуртожиток – це щось особливе. У нашої академії свого не було, але був підписаний контракт з іншими. Здебільшого усі наші намагалися втулитися в один і стати сусідами, що їм з успіхом і вдавалося. Найбільшою популярністю серед циркачів користувався гуртожиток Кука– не того, якого з’їли аборигени (між іншим, правильно з’їли, ніхто його туди не запрошував), а університету культури. Саме там разом зі співаками, перукарями, модельєрами, танцюристами наші циркачі викликали позитивні емоції у своїх сусідів, оскільки в інших місцях їхні нескінченні співи й репетиції провокували лише роздратування, намагання їх виселити і спроби вирішити справу кулаками. Що ж до останнього... Що поробиш? І таке бувало...

Машина білявого зупинилася навпроти входу, навколо якого товклося доволі барвистого народу. Я з усмішкою відзначила, що в Богдана очі стали щонайменше вдвічі більші.

Хтось співав, хтось курив, з вікна долинала музика, бо хлопці викотили величезну колонку. Словом, життя кипіло.

– Гадаю, тобі краще почекати тут, – мовила я.

– А ти певна, що... – почав монохромний.

– Ми певні, рятівник ти наш, – перебила Мотя, – там така компанія, що ці хлопці й дівчата будь-кого затанцюють і заспівають до смерті! Буквально. Не хвилюйся.

Чоловік якось невпевнено кивнув і поправив краватку, а тоді вийшов і відчинив для нас двері.

Ми ж с подругою попрямували на другий поверх, дорогою вітаючись зі знайомими.

– О, Зорю, ти ще до нас перевестися не хочеш?! – махнув мені Ігор, хлопець із відділення народників, – він співав у хорі.

– Та ні, дякую, мені й у нас непогано, – відповіла вже, певно, в тисячний раз.

– А на чай зайдете? Га, Мотю? – у хлопця виступив рум’янець на щоках.

– Сьогодні ні, поспішаємо! – Мотря щосили потягнула мене вперед.

– Ти йому подобаєшся, – прошепотіла я.