Розділ 33. Зоряна

Щойно двері гримнули за чоловіком, Мотря не витримала, і слова полилися з неї потоком:

– Ну, як він на тебе дивився, ти бачила, немовби з’їсти хоче!

– Та не вигадуй, – відмахнулася я.

– Я не вигадую! – набундючилася подруга. – У тебе що, зір впав раптово?! І ти тільки послухай його! Прийшов він у клуб просто поговорити з “Дикими Конями”! Ага! Я так і повірила!

– А чому ні?

– Ти що з дуба сьогодні вранці впала? Він знайшов код, одяг, перся у нічник! Ти його костюм бачила? Сильно сумніваюся, що такі хлопці по клубах ходять – він в офісі працює зранку до ночі, але чомусь доклав таких зусиль, щоб переконатися, що ти у безпеці! А-у-у-у-у-у, Зоре, прокинься! Ти йому подобаєшся!

– І саме тому він відмовився мене поцілувати у власній квартирі посеред ночі, коли я сама до нього полізла!

– Мотивація того вчинку нам не відома, це до Сашка... О-о-о-о! Точно!

– Що точно? – я звузила очі, помітивши, як обличчя Моті набуло характерного виразу: воно ставало таким, коли її «осяювало». – Точно, Саша!

– Що Саша?

– Пуща-Водиця! Пам’ятаєш, ми на першому курсі до нього їздили туди! У його батька там дача! Ти їдь з цим білявим, а ми з Сашком теж туди поїдемо, контролювати.

– Кого ти збираєшся там контролювати?

– Так, тебе і цього “пана блискучі чорні чоботи”. Сама подумай, так буде надійніше. Якщо що, ти раз – і поряд з друзями.

– Але ж ми навіть не в курсі, де дім монохромного...

– Дізнаємося, – Мотя недбало змахнула рукою. – Головне, ти мені скажи: тобі страшно? Бо якщо страшно й не хочеш – то й не їдь!

– Страшнувато, якщо чесно, але... з іншого боку… А як ці горили дійсно на мене нападуть?

– І те правда. Треба Сашку подзвонити.

– От щось я не певна, що він зголоситься.

– А чому ні? – Мотря невинно кліпнула. – Він допоможе нам, ми – йому. Ну там, якусь домашку накатаємо.

– Це і ШІ для нього зробить, – фиркнула я.

– А ти машину-то не переоцінюй, людина все одно краще впорається.

– Я щось не пам’ятаю таких сумнівів щодо ШІ, коли він тобі про мою долю розповідав, – підколола я.

– То – інше. Коротше кажучи, Сашка залиш мені. І все-таки, я не помиляюся, білявий втріскався в тебе. Це ж треба, до слідчого пішов, номера машини запам’ятав! Це як у бойовику дев’яностих!

– От тільки такого мені й не вистачало, – закотила очі горі.

– Так, якщо відкинути небезпеку – одна романтика: ти, він, ліс, озеро...

– І вся його родина!

– На озері родини не буде, а там і в лісі погуляти можна...

– Ага, приманювати бандюганів.

– Але ж логіка в тому є: що скоріше приманите – то швидше це все вирішиться.

– Можливо... – невпевнено протягнула я, і вже хотіла порозводитися на цю тему, як раптово почулося «Забу-у-удь пе-е-ечаль!» із сумки Мотрі.

– О, хтось мене хоче! – пирхнула дівчина і, витягнувши гаджет, глянула на екран. – Хм-м-м... я щось таких номерів не знаю...

– Так відповіси й дізнаєшся, – запропонувала я.

– Не люблю я цього, ще якась реклама дурна... – несподівано обличчя Моті витягнулося. – Ой, так це ж можуть бути “Дикі Коні”! Ти ж їм мій номер дала!

– Точно! Відповідай, нумо! – скрикнула я і прилипла до плеча подруги, зосереджено дивлячись на екран.

Мотря увімкнула гучномовець і натиснула зелену слухавку.

– Привіт тобі, прекрасна чорнява діво! – низький, вже знайомий мені голос кучерявого сповнив крам.

– Ну, я не зовсім чорнява діва, але й тобі не хворіти, “Дикий Кінь”, – відмовила Мотя і я кинула на неї вбивчій погляд.

– Е-е-е-е-е... справді? А нам треба чорнява, Зоряною звати, є там десь така?

– Є, я тут, – відповіла, допоки Мотря не вигадала ще чогось.

– Ну, крутезно тоді, – помітно зрадів хлопець і продовжував: – а можна відеодзвінок, га? Познайомимося по-людськи, поговоримо, нормально так буде?

– Звісно, – швидко погодилася я.

– Тоді наберу зараз.

Кучерявий відключився, а ми з подругою одночасно видихнули:

– Вони тебе беруть! Вони мене беруть! Юху-у-у-у!

Телефон знову видав нам музичну пораду забути печаль, потім показав чотирьох хлопців.

– Оу, міс приємний голос, ти, виявляється, руда, – озвався кучерявий.

– Дуже цінне зауваження: прямо як у барда, лісом їду – ліс співаю, – відрубала Мотря.

– Язиката у тебе подруга, чорнява, мені до душі.

– Наскільки я чула, тобі багато хто до душі, – ще більше наїжачилася подруга і я легенько пхнула її ліктем у бік.

– Дівчата-дівчата, вибачте недолугому його помилки, – вліз білявий, явно фарбований, та ще й чимось вбивчим, бо волосся його ніяк не бажало триматися форми. Видавалося, хлопець, як устав з ліжка, так цілий день і ходив. – Я – Мирон, можна просто Мир, Кучерявий наш зветься по паспорту Антоном, але сценічно він – Персей чи просто Перс.

– Як кіт? – уїдливо ввернула Мотя, і мені закортіло її придушити.

– Ні, як напівбог і засновник Мікен, словосполучення “давньогрецька міфологія” тобі, руда, про щось говорить? – хлопець нахабно усміхнувся, демонструючи усі тридцять два свої білі й рівні зуби.

Я відчувала, що Мотря вже кипить, тому швидко влізла:

– Мотря знає, авжеж...

– Мо-о-отря? – протягнув цей гад майже знущально. – Оце так!

– Як так?! – обурилася дівчина.

– Та не слухай ти його, – знову заговорив білявий. – Це, – він тицьнув пальцем на рудого, – Віктор, але для сцени він – Вікінг, ну і останній наш учасник – Адам, але ми його звемо Американець.

– А чому? – поцікавилася подруга.

– Багато знатимеш, руда, ніс буде рости, – пирхнув Перс.

– Та замовкни, що ти до неї вчепився, – мовив той самий Американець. – Це тому, що я живу на дві країни, так це назвімо. Я народився у Нью-Йорку, але тут, в Україні, живе мій батько. Але ми чого тобі дзвонимо, Зоряно, ти нам дуже сподобалася, особливо мені до душі те, що ти добре співаєш англійською, бо у нас є далекоглядні плани. Ну і найголовніше, напевно, ми пропонуємо тобі не бекою бути, а повноцінно співати з нами. Ми й до прослуховування думали про такий розвиток подій, але зараз певні – це буде цікаво. То що ти думаєш?